вався перебити всіх собак до одного. У цю мить я побачив, що від прогнилих сірих стіжків на мене швидко посувалися якісь три фігури. Мені недовго довелося на них чекати. Це було троє тюрків: один з косою і двоє з ножами. Вони бігли так швидко, що я тільки управився закласти два набої з круглими кулями. Коли вони підбігли до лінії собак, я передрейфив до такої міри, що стратив всяку рівновагу і націлився в переднього з них.
„Стій“, сказав я, „а то буду стріляти“. Тюрки спинилися і, страшно схвильовані і розгнівані, щось гукали до мене.
Я вже забув чисто про свої хохітви і думав тільки про те, щоб урятувати свою шкуру. Отже я знову почав відступати і, перейшовши ступнів із тридцять, ще раз оглянувся назад, тримаючи рушницю в плечі. Підстібувані різноманітними почуваннями, легко одягнені й взуті в спортивні чув'яки, тюрки знов наздоганяли мене і були вже ближче, як за двадцять кроків.
Щось у мене тьохнуло і обірвалось. Я зрозумів, що так без кінця тривати не може і що рано чи пізно мені доведеться вбити одного з тюрків, і далі або мене з'їдять поночі шакали, або, коли я управлюся перебити їх усіх, мене судитимуть за потрійне вбивство.
Але дрейф мій дійшов такої міри, що я вже не міг думати. Я знову націлився в переднього тюрка і гукнув, щоб вони не рухалися з місця. Вони стали. Стали поруч них і собаки. Але я не міг далі відступати: коли б я повернувся до них спиною, я б уже може і не управився б своєчасно вистрелити.
