В руках Москви від часів вел. кн. Олександра зостала уся Чернигівщина, без наддніпрянської смужки — округів Любеча й Остра. Але на початку XVII в. Польща вернула собі й решту Чернигівщини і тут встановила воєводство Чернигівське, з повітами Чернигівським та Новгород-сіверським. Але коли возьмемо на увагу, що й Побуже та Пинщина (під Литвою) властиво теж належали до Польщи, то можна сказати, що перед великою українською революцією (Хмельниччиною) всі українські землі належали до Польщи. Хоч на короткий час пощастило Польщі діпяти свого — зібрати під своєю властю українські землі!
Козаччина.Ми згадували, що через дурну політику Польсько-Литовських державців Україна вже в кінці XV віку починає обертатися в пустиню. Багатий та пишний край наш став безлюдний. А який-то край був, варто послухати, що пише один литовський письменник з середини XVI в. „Київ, — каже він — має ґрунта такі родючі, що як виорати парою волів, і то тільки один раз, то буде пребагатий урожай. Скрізь усяке родюче дерево, виноград. В старих дубах та буках рої пчіл і щільники, прегарного кольору і запаху. Звіра по лісах та полях така сила, що зубрів, диких коней і оленів бють тільки для шкури. Дикі кози селянин бє тисячами. На ріках дуже багато бобрових гнізд. Птаства стільки, що весною хлопці набірають повні човни яєць качиніх, диких гусей, журавлів, лебедів. Собак годують мясом звірячим і рибою. В річках повно риби. Сам я бачив, як наловляли часом за день тисячу маж для приїзних купців. Сіяти що року не треба — на Поділю доволі один раз зорати і посіяти — уродить і вдруге, а одного року буде і другий і третій урожай…“ І от такий край пролежав облогом кілька століть. Аж до Полісся — поза Київ, Житомир, Остер, Чернигів — лежав багатий, але дикий і некультурний — саме той край, що триста-чотириста літ перед тим був вогнищем східно-європейського життя. В середині XVI в. тільки кілька замків стояло: Браслав, далі на схід Звенигород (але сей Татари знищили), Черкаси, Канів, а коло замків тулився гурток людей, що ховався в замок, як тільки покажеться татарська орда. За Дніпром теж була пустиня: з литовського боку крайній замок Остер, з московського Чернигів і Путивль. Там теж тільки під самими замками держалися люде. Але сі люде, що сиділи поблизу замка, завжди мусіли бути готові до ворожого наскоку: без зброї не можна було з замку виткнутися. Тим то ревизори, що в половині XVI ст. оглядали замки, зауважають, що тутешні земляне (господарі) й міщане „ручніци мают і стреляти добре уміют“. Певно, коли було таке неспокійне життя, то панів серед місцевого люду не бачили й сліду. Навіть ті, що присилали їх сюди за урядовців, викручувались та замість себе ставили усяких служебників та заступників, — хиба що комусь любе було військове отаке життя! Отже коли панів не було, а край був багатий на всячину: рибу, мед, звіря, то набіралися одважні люде, що мандрували аж з Волині, Пинщини, Могилівщини десь на Русь, або в задніпрянські „сіверські“ уходи.
