похід Олега на Царгород згадуються в його війську і Тиверці з епітетом „толковини“. Більше після цього літописи не згадують про Уличів і Тиверців, сама назва їх щезає. Дехто гадає, що в назві нашого Тиврова зостався слід імени колишніх Тиверців. У 10. і 11. ст. землі Уличів і Тиверців стають тереном, де з'являються мандрівні племена тюркського походження: Печеніги, Половці, Чорні клобуки; вони тут не задержуються на довгий час. Під натиском їх частина Уличів і Тиверців подалась на північ — на Волинь, частина — на Захід, у Галицьку землю і навіть на Дунай. В 12. ст. на землі Уличів і Тиверців визначаються два особливі райони: один у сточищі Дністра і другий — у сточищі Богу. Землі наддністрянські входять цілком до складу Галицького князівства, ними дуже цікавляться і галицькі князі, і галицькі бояри, ця дуже впливова і експльоататорська оліґархія.
В 13. ст. Наддністрянщина з містами: Бакотою, Ушицею, Калюсом була східньою межею Галицького князівства і за тих самих часів стала прибирати назву Пониззя[1]. Як і Наддністрянщина, східня частина земель Уличів і Тиверців не виробила свого державного устрою. Киівські князі иноді встановлювали тут свою зверхність, роздавали ці землі молодшим членам своєї родини; иноді ці землі прилучалися до Волинської области. Галицький князь Данило, провадячи інтенсивну імперіялістичну політику почав приєднувати до своєї держави сумежні з Галицьким князіством землі й захопив землі у сточищі Богу, що того часу мали назву Побужжя, з містами Межибожем та Божським. „Данилъ взя Межибожье, потом же воевахуть людье Данилови же и Василькови Болоховъ, а Лвови Побожье і люди Татарскыя “, каже літопис[2]. Татарська навала в половині 13. ст. цілком змінила політичне становище земель між Дністром і Богом: і Пониззя і Побужжя признали над собою зверхність татарську, як кажуть наші історики, охоче. Приблизно коло цих часів назви Пониззя і Побужжя щезали, і почали вживати одної назви, що об'єднувала землі межи Дністром і Богом — Поділля, і весь край стає подільським улусом. Треба тут зазначити, що головні маси Татар після погрому, якого зазнав від них Київ, рушили на Захід через Волинь, минувши Побужжя і Пониззя. Людність не чинила опору зверхності Татар і це з'ясовується тим, що Татари цілком не втручались у такі внутрішні справи населення, як громадський лад, побут, реліґія то що. Вони вимагали тільки, щоб людність виплачувала призначену дань і не будувала ні одного укріплення, замку. Збирати дань Татари доручали „отаманам“, цеб-то вибраним з-поміж самого населення старшинам. „А отъ них (хановъ) положены были на Подоли атаманы , которые вси доходы заведали, а къ нимъ приѣзджали баскаки татарскіе и въ тыхъ атаманов беручи дани, къ Ордѣ воживали“[3]. Літопис, оповідаючи про події 14. віку, каже: „И тогды въ Подольской землі не былъ ни один городъ, ни деревомъ рубленный, ни каменемъ будованный“ (літоп. вид. Даниловича)[4].
За таких обставин Поділля було татарським улусом на протязі цілого століття від половини 13. ст. до другої половини 14 ст. Литовські літописи, згадуючи про події половини 14. ст., називають татарських правителів „отчичами и дедичами Подольской земли“ . У другій половині 14. ст. становище Поділля значно міняється. Ольгерд, великий князь Литовський, енер'ійно провадячи політику поширення своєї дер-
