зепу і гадяцького полковника Михайла Василевича, який доводивсь племенником гетьманови, щоб вони порадились про важну справу. Гетьман доводив, що він не знає, що зробити єму з силою правобережних, яких зоставалось у гетьмана коло 20.000 родин, виключивши тих, які, перейшовши на лївий бік, знайшли собі притулок поміж слобідських полків. „Їх обнадежено, — казав гетьман, — царськими грамотами, що на сему боцї вони будуть зовсїм вдоволені; тим часом нїчого ще не зроблено для них. Тому вони просять ся знов на той бік на свої ранїйші осїлости, але туди їх не пускають“. Кілька разів про се саме казав гетьман бояринови Василеви Голицину і стольнику Михайлови Головнину, але нїякого наказу про се цар не зробив. Тепер Мазепа та гадяцький полковник повинні були через Василя Волконського прохати царя, щоб прочанам правобережним, що „межи дворами українськими“ тиняють ся, дозволено було осїстись серед слобідських полків на білогородській смузї, бо в гетьманщинї годї їх розмістптн. Гетьман зумисне не сказав докладнїйше, де-б іменно могли осїстись нові осадчі, бо бажав, щоб сївши на новому місцї лишились під єго гетьманською булавою. Колиж боярин Волконський запитав у посланцїв, де хотять гетьман і старшина розгуртувати прочан, то вони висказали, що про се їм воля гетьманова невідома; власна же їх є думка така, що гетьманови ходить, щоби вони розселили ся серед слобідських полків; тодї-б їм бути під єго реґіментом.
Тодї послам було дано таку відповідь: на білогородській смузї збудовано вже богато міст, сїл і слобід, де живе чимало людий. Усї вони відбувають міські відбутки, поки сягає ся смуга; опріч того, посилають людий вартувати на случай нападу; за судом і правом вдають ся до боярів „Білогородскаго разряду“; тому не можна населити тут нових людий, що прибули з заднїпровя.
На сей раз ходило о те, що візьме гору: чи бажаннє Українцїв, чи супротилежна їм полїтика московська.
Як почала ото безлюднїти правобережна Україна, відповідно стала множитись людність на Слобідській Українї, яка складалась з чотирьох полків: харьківського, ахтирського, сумського і острогожського. Зріст сей поступав вельми хутко; щороку заселяли ся нові слободи, але проте не заселеної землї
