все, що мав в жило, він їм віддав, для них страждав і горів і трудився. Принимаючи невдячність, наруги і рани сорок літ мов коваль клепав їх серця і сумліня, щоб з нетямучих рабів сотворити народ. Сорок літ звав їх до походу, щоб через пустиню, підбої та труди спровадити в величний обіцяний край свободи і чести.
Тай все пусто і марно. Вкінци його голос зомлів, в тяжкий час проби і міри проводирями стали ошуканці і дурні і рішили, щоб опльований і побитий камінєм був кождий, хто посміє накликати народ до бунту і до зміни. І ледаче кочовисько рабів прокляло всякий бунт, боротьбу, поступ і зміну. Від наруги і каміня пішов пророк вмирати на степовім шляху.
В самоті і сирітстві духовім, з омерзіннєм до бруду і погани довкола себе, з свідомістю що перемогли ошуканці і дурні, з почутєм що весь вік страждав і трудився пусто та марно, зійшов Іван Франко в могилу.
Та чи справді все пусто та марно? Чи справді затоптаний в болото весь його труд і стражданнє? Чи справді сліду по собі не лишило його реформаторське діло?
В горячці великих поривів і кипучого труду так могло здаватися самому Франкови, не дождавшому тої великої зміни, до котрої
