Та й занедужало! (А чуже нихто не дасть, ни въ сьвити).
«Моя дытыночко! може, ты вмрешъ?»
«Умру, мамо. Нехочеться мени вже до тебе й говорыты».
Уже й парубика бувъ би въ мене зъ хлопця, коли бъ рослы. Хочъ бы двойко: я бъ и замижъ не пійшла вдруге. И то воны мене уголыли: кормы та ховай. Здоровья зъ мене выйнялы.
Оце иду въ ночи съ панщыны, воно все гомоныть. Прыйду та й боюсь иты въ свою пустку. Боюсь, дакъ воно бачить, що мени сумно, та боржій само вскочить, огледыть куткы, тогди й каже: «Нема, мамо, никого, не бійся».
Оце було изъ кручи набере рукавець писку, — ніякъ на гору не знесе посыпаты по хати, що бъ хороше було. Таке було кукибне, таке було охайне! жыты бъ такому на втиху матери…
Хочъ бы було загомонило до мене. Три дни тилькы й лежало. Ще й щедроваты просылось. — Занедужало на голодну кутю. Призираюсь, думала, що виспа: бо тоди саме виспа бигала. Поклыкала ворижку, вона йіи покупала и глечичокъ скинула, а ничого, — умерла! такъ що ни дытыны, ни дружыны.
А ми зъ чоловикомъ у правди жылы. Щасьтя
