Сторінка:Ольга Кобилянська. Апостол черні. Том 2. 1936.djvu/147

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

скромний аґроном, а вже виробляється „гуцулка Альбінська“. Що мене обходить якась столиця. Від смерти мого чоловіка аж до часу мого повороту із столиці я була мов без команди. Але опісля я зібрала всі ті короткі ясні хвилини, коли я почувала себе собою, злучила їх, звязала їх у вузол і я певна себе, все одно, як звуть: Дора Вальде чи Альбінська.

Коли глянула на Юліяна, то їх погляди стрінулися, але в ту саму мить крадькома розбіглися. Вона ще хотіла щось сказати і він не перебивав їй.

— Кожна людина стає тим, до чого єство її призначує. Може ваша наречена не така вже винна у свому вчинку, як здається. Наприклад, від вас як мужчини пливе якась струя сили так, наче б вам усе мусіло вдатися, за що б ви й не взялися. Може це тільки сила українського народу.

Він усе ще мовчав. Чи ця жінка була акторкою, чи так говорила чиста, фарисейством недіткнена, душа? — думав він.

Нараз він сказав:

— Я прошу у вас вибачення, пані Вальде.

— Защо, пане Цезаревич? Я не гніваюся, але я боюся вас, боюсь цієї біольоґічної народньої сили.

Він шукав відповіди в її очах і по його устах промайнув сумний усміх. Каштанова алєя скінчилася, деякі будинки і дах директорського дому виринули перед ними.

— Дякую, сказала — і завернула в улицю до дому.

*

На другий день, коло девятої години, вертався Юліян із зятем пані Рибко з ранішньої прогульки з