воєн, уряджень, відкрить і реформ, що відбувалися в початкових часах тих громад, серед яких та релігія існує“ (с. 242). Релігії грецька й римська, на його гадку, особливо придатні для ілюстрації сього відбиття історичних подій у релігії, і автор довго спиняється над ними, протиставлячи новіший небесний олімпійський культ класичних Греків старшому підземному, хтонічному, — культ арійських завойовників старим віруванням середземноморців з матріярхальним устроєм і вірою в Велику Богиню. Автор зазначуе права старого світогляду серед панування нових ідей в таких виразах: „Новим релігіям не вдається викоренити зовсім ті, яких місце вони заняли, і вони навіть не стараються зробити се: вони (нові релігії) відчуванні, що сами не можуть вдовольнити всіх релігійних потреб людности, і раді використати ще життєздатні часті старих культів, наповнивши їх своїми ідеями. Але трапляється й так, що умови міняються, і з’являються нові стремління, і зростають, принявши в себе ті стремління, які офіціальна релігія до того часу придушувала. Не треба думати, що тут відбувається дійсне воскресіння минулого, і що суспільство витягає із своєї пам’яти напівстерті форми старих релігій, щоб з них творити складники нового обряду“. Останки старих релігій затримуються поза керуючим суспільством: в тих частинах людности, що найменше були звязані з новою, офіціальною релігійною системою. Затримуються поза властивою пам’яттю[1]) громадянства, „яка з минулого консервує тільки те, що увійшло в існуючі інституції“. Затримується „серед таких груп, що залишились більш такими, як були колись, себ-то сами ще живуть серед останків минулого“ (с. 249).
При тім Гальбвахс відзначає момент-пам’яти не тільки в самім творенню релігій або в змінах, що в них відбуваються. Поза історичними ремінісценціями обрядів, існує ще инша релігійна пам’ять, і саме вона становить, так сказати, офіціальний зміст релігійних обрядів. Хоч до основних характеристик релігійних понять належить їх незалежність від часу, і їх зміст представляється вічним, але в усіх релігіях існують перекази про те, як вічні божества колись, у минулих часах жили або з’являлись на землі в людській, звірячій або иншій формі і велика частина обрядів присвячена поминанню чи переживанню наново тих подій.
Сю тезу Гальбвахс переважно ілюструє християнським матеріалом. Кожний обряд християнської релігії випроваджує якусь подію євангельських часів, і ціла система сих обрядів ніби безпереривно повторює той священний період часу, коли Христос жив на землі. Таким чином релігійна традиція все більше виділюється від инших споминів суспільства, і сей розділ буває тим глибший, чим старша та пора, яку дана релігія випроваджує в своїх обрядах. „Се дійсно спеціяльна риса пам’яти релігійної громади, що тимчасом як пам’ять инших громадських угруповань переплітається і старається доповнювати себе одна одну, релігійна пам’ять уважає себе зафіксованою раз на все і або примушує инші громадські групи погоджуватись з її основними поняттями або систематично ігнорує їх спомини та порівнюючи їх змінливість з своєю нерухомістю, вважає їх за нижчі якістю від себе“ (с. 261). Релігійне життя суспільносте ніби замкнене в якийсь історичний період часу, що звичайно відбувся колись давно, і релігійна громада переживає його все наново. Не може від нього відірватись, тому що поза тим кругом, в який замикається її релігійна пам’ять, лежить світське життя, що не має звязку з релігійною пам’яттю. Але, завважує автор, поминання того священного періоду, який наповнює релігійну пам’ять, мусить брати за основу поділи часу, так як вони виявляються в зовнішніх змінах природи, і тому багато релігій навіть дуже тісно звязують свої обряди з змінами пір року. Релігійний рік ніби зливається у них з природнім роком, або більш-менш приладжується до нього. Християнська релігія навіть абсорбує сі природні поділи часу в свою священну систему часу так, що пояснює зміни
- ↑ Се слово автор бере в лапки.
