Всякому ясно, що краще бути сувереном самостійної української держави, чим підручним російського царя. Павло Скоропадський був і хоче бути гетьманом-монархом Самостійної України — а не підданим царя. Сорок пять-міліонова Україна сама по собі буде великою державою. Хиба божевільний заміняє достоїнство суверена Україна на чолобиття цареви у Москві.
Але-ж — скаже неоден читач — гетьман-же зробив федерацію з Москвою! Се було 14-го падолиста 1918 року, коли покликаний гетьманом кабінет Гарбеля оголосив слідуючу програму:
1) Охорона української державности;
2) Федерація з Росією;
3) Скликання українського парляменту і
4) Земельна реформа на річ селян.
Чи-ж не ясне, що гетьман федераліст?
Наведена заява безперечно федералістична, але вона і підчеркує на першому місці українську державність.
Чи ж не є то те саме, що заявляли нераз і не два Грушевський, Петлюра, Винниченко, Микита Шаповал, Скрипник та ін. українські соціялісти всякої масти? Чи це не стало те саме в трех універсалах Центральної Ради? Чи ж не заявляла Центральна Рада в 4-ім універсалі, що вона лиш „з жалем” розвязує федерацію з Росією та лиш „примушена” проголошує самостійність України. Чи не поїхали були Грушевський і Вінниченко до Большевії — вже по упадку гетьмана і по упадку Директорії — щоб „співділати” з червоною Москвою на основі федерації?!
Чи не очевидне вже з того, що закид федерації підноситься проти гетьмана нещиро, лукаво та по фарисейськи?
Коли маємо судити федераційну заяву гетьманського правительства з 14 падолиста 1918 р., то треба взяти під увагу обставини, серед яких вона зродилась. А куди се обставини
