Зажурилась Україна, що нігде прожити:
Гей витоптала орда кіньми маленькії діти,
Ой маленьких витоптала, великих забрала,
Назад руки повязала, під хана погнала.
(«Іст. пісні», Антоновича й Драгоманова, І.).
За річкою вогні горять,
Там Татари полон ділять.
Село наше запалили,
І багацтво розграбили,
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
А в долині бубни гудуть,
Бо на заріз людей ведуть;
Коло шиї аркан вється,
А по ногах ланцюх бється.
А я бідний з діточками,
Піду лісом стежечками.
Нехай йому із водою!
Ось-ось чайка надімною.
(Там же).
Ой в неділеньку рано пораненько
Да ізбирав женців да Коваленко.
Да й усе женці да й одбірнії,
Поробив їм серпи да все золотії.
Ой повів женців на ярі долини,
На ярі долини, на яру пшеницю.
„Ой жніте, женчики, обжинайтеся
І на чорную хмару озирайтеся,
А я піду до дому пообідаю.
Жінку да діток да одвідаю“.
Ох і жнуть женці, розжинаються,
На чорную хмару озираються.
