— Зачинаймо, мей, ту раду — каже сонце — мині далеко, нема як баритиси.
— Та як зачнемо, — каже вітер, — коли землі ще нема.
— Аді, генди суне вже, — кажуть воздухи, — дрантива та й чорна, як коли би штири дни не їла.
Вже всі зійшлися.
Стали вони радити, радять, радять, одно цеї, друге тої, от як то в раді.
Але вибігає до них хлопчик. Такий файний та любий, та й зачав гратися. Оббігли його сонцеві промінчики та й зачіпають його. Один лізе в очі, другий у пазуху, то в рукави. Аж сонце каже дітям:
— Мой, бахурія, лишите хлопца!
Втекли. Став хлопець над ставом та й ймився верби; верба рада, така рада, — то так давно, як її хлопці не обіймали! А вітер собі до хлопця. Забіг у пазуху та й вибіг рукавом, замотався у волосся а звідси скочив у вухо і не ґвалтує у вусі, ні, аж хлопець мусів його вигнати. Став зачав собі робити фотографію з хлопця, бо був файний, а воздухи забігли йому у груди, аби там подивитися на серце, чи добре.
Пропала рада. Усі коло хлопця.
Весна вже чекала коло радних і мала зараз спуститися на землю, як лиш урадять, що має вона бути. Земля собі чекала, бо весна її все убирає, як княгиню до шлюбу. А то диви, ніщо з ради — усі коло хлопця.
