— Ей, де, пане! У школі мене не вчили, у воську не був-єм та й сми цалком сліпий.
— То мусиш підписуватиси у нотаря.
— Я, проши, покладу знак своєв руков, аді хрестик, а ви підпишіт…
— Не можна, каже, на векслєх хрестів класти…
— А я в гадках став. Це, як озмут упіс, як процент наперед відберут, як нотареви заплатю, та й того капітану мало шо мині лишитси.
— Звертів я си по місті за ручителями та й надибаю шевца, отого злодюгу Ляпчінцкого. Воно, біда, все никає по місті. Став я та й розказую за свою біду.
— Хлоп, каже, все дурний, гниє цілу зиму та й би не навчивси навіт своє порекло на письмі покласти.
— А хоть ти — злодюга вічна і помийник жидівский, але слова добрі маєш, погадав-єм собі та й побіг далі.
— Привів ручителів, підписали-м си у нотаря, але з сотки тринаціть левів обірвали.
— Несу я ті гроші додому, а тот швец мині з голови не вілазит. Злодій, то злодій, але слушні слова говорит. Аді, рвут шкіру, здоймают, як з вола. Сотку ніби-с узєв, а додому шо несеш?
На цім місці все Яків плював і тепер плюнув.
— Кождий хоче від руки, кождий хоче дурнички, а то бо вже так стало тісно, шо раз тісно.
— Поклав-сми гроші у скриню, а сам до Доці. „Ти, Доцько, діда навчи підписати намено, най дід
