— Ви мене файно радите! Як я силу коло вас лишив, аби я на старість ішов жидам воду носити.
— Задурно-сте мині не робили.
— От, бувайте здорові!
І Федір вийшов з хати.
— Ну, та ці жебраки всьо би забрали! Таке воно кашливе та заслинене, шо ціпа в руках не годно удержєти, та й ще воно кокошитси! Іди на зломану голову! Гадає, шо я гроші кую або краду!
Федір чалапав до своєї хати та не переставав шептати.
— А я ж, Андрійку, де силу пустив? Ци я єї проданцував, ци я єї пропив? Таже вся вона сіла в тебе, на твоїм подвірю. А я ж, Андрійку, де силу пустив?
В хаті скинув чоботи та й ляг на постіль. Лежав до самого вечера і без вечері заснув. Але ще кури не піяли, як він зірвався, гримнув клубами до дощок, знов ляг і знов зірвався. Через маленьке віконце гляділа на нього осіння ніч. Десь то і не ніч, але чорна жура, що голосила по вуглах хати і дивилася на нього, сивавим, немилосердним оком. Вона його так сціпила, що він не міг рушитися, і показувала йому ніби образи на віконці, ніби привиди у воздусі.
Ото сидить він між маленькими жидиками, дозирає їх, пістує, а вони його тягають за чупер, плюють у лице…
То знов клячить він у церкві, у тім куті, де же-
