браки чолами о підлогу гримають. Він гримає ще голосніше, а всі жінки йдуть до нього і дають кожда по бохонцеві хліба. Він їх кладе в пазуху, кладе і стає такий широкий, що люди розступаються. А йому встид, встид, а чоло так болить!…
О, він іде городом Курочки, — не йде, а скрадається під стодолу. Витягає снопок зі стріхи, насипає в нього з люльки ватерки і тікає, тікає… Чує поза собою, — як коли очима видить, — що з-під стріхи вилизується маленький, червоний язичок, вилизується і ховається…
— Ой, йой, йой!
Той язичок запік його у самий мозок. З усеї сили він освободився з невидимих в'язів, зірвався і подивився у віконце. Воно, як кат, прошибало його наскрізь. Знов звалить і буде мордувати своїми образами. Настрашився, не бачив ніякого виходу, звертівся, аби десь утекти. І перед ним якби якісь ворота утворилися, йому стало легше і він борзенько подався у них.
Може мав шіснадцять літ, як йшов зі свого села. Такої ясної днини, такого веселого сонця він ніколи вже не бачив. Воно пестило зелені трави, сині ліси і білі потоки. Оглянувся за селом. Коби хто прийшов і сказав одно слово, та й вернув би ся, ой, то-то вернув би ся!
— Він мене б'є, катує, їсти не дає, нічо на мене
