го роботі приділена домінуючому в регіоні етносу – українцям, у визначенні числа яких виникла низка спірних і не до кінця розв'язаних питань.
П.Чубинський стверджував, що переважна частина україномовного католицького населення там може бути віднесена до українців, оскільки навіть перейшовши в католицтво, вона не втрачала рідної мови і не опанувала досить добре польську. Повністю сполонізованим, на думку Чубинського, можна вважати тільки спадкове дворянство. Інакше йшла справа з численною дрібною шляхтою. Спочатку вона почала охоче засвоювати польську культуру і мову, отримуючи в результаті зміни своєї етнічної приналежності певні соціально-економічні привілеї і переваги. Однак "зі знищенням Речі Посполитої вона виявилася більш непотрібною панам. Економічний стан зблизив її з народом, з яким вона дорівнювала за своїм розумовим розвитком. Від цього стався зворотний рух у шляхти. Вона все більше і більше втрачає свій полонізм". Ці спостереження Чубинського, діаметрально протилежні помилковій точці зору Р. Еркерта, становлять великий інтерес і загалом підтверджувалися всім перебігом етнодемографічних процесів серед українського етносу на Правобережній Україні після придушення польського повстання 1863 р. На підставі досліджень П.Чубинського та мовознавця Костя Михальчука було складено карту "Південно російських наріч та говірок" (рис. 22), що увійшла до видань Південно-західного відділу Російського географічного товариства.
