Першого вересня 1884 року шкільний дзвінок покликав дітвору й учителів до нової праці…
Я лишилася при тій самій школі, де вчу від 1881 року. На жаль — бачу й ті самі ворожі лиця Савицького й Костецького. Власне від них замість товариської помочі — поради довелося мені минулого року зазнати багато перепон у навчанню дітвори та прикростий.
По коридорах та клясах глота й гамір. Зібрана дітвора має про що балакати, тільки затривожені першаки мовчать.
Ходжу й я по довгих коридорах, заглядаю до кожної кляси.
Ні! Ніде тут нема для мене місця, думаю. І неначе холодом овіяло мене. Мабуть тому, що не бачу тут більше тих моїх дітий, що їх я досі вчила, що їх любила — і вони мене любили… Вони сюди в ті мури не ввійдуть більше… Життя буде їм школою… Коби тільки доля берегла їх сердешних від зла!
Прочуття, ти скарб жінок, ти ключ поетів, ти в сю хвилину мною заволоділо. Я не знала, що, де, як… та чула, що тут не залишуся, що жде мене якась зміна.
