рети. От уже й лакеї вертаються, — додав, озирнувшися. — Найшли, біжать.
— Що? Найшли? — крикнув князь, не мігши з дива отямитися.
— Так, є! Ось вона, ясний пане, — в один голос крикнули лакеї, подаючи князеві портмонетку з грішми.
Князь доразу остовпів, очам своїм вірити не хотів, але портмонетка була таки безсумнівно-дійсно в його руці, що йому не лишалось нічого іншого, як тільки сховати її до кишені й дякувати невиясненому случаєві, що вивів його з клопоту. Та все таки він підозрівав, що Іван сяк чи так мав у тім „случаю“ свою руку, і для того вечором, коли станули в заїзднім домі на ніч, покликав Івана до свого покою і запитав його в чотири очі:
— Ну, Іване, скажи мені, як властиво було з тою портмонеткою?
Іван зразу прикинувся дурником.
— Не моя річ це знати, ясний пане, — сказав.
— Е, іди, йди, не балакай пусте! — сказав князь, добродушно плещучи його по плечі. — Ну, скажи, не бійся, я не буду гніватися.
— Та що тут говорити, ясний пане, — сказав Іван. — Тота пані, діставши портмонетку від ясного пана, якось її випустила. Я підняв її і сховав, щоб ясному панові віддати, а коли
58
