під Відень і торжественний вїзд до столиці. Із яким одушевленням витали їх мешканці. Трохи що не привабила його біліява Німкиня Ґрета, але потягнуло його непереможно до широких степів, до молодецьких боїв з невірними, щоб голову зложити в січі на рідній землі, за віру, за Україну. Чи не гарно буде ось тут спочати по сотнім бою під хрестом, на якім буде красуватися напись »Абазинові — Ладижин«? Але чи остане хоч слід із Ладижина завтра?
Темрява стояла кругом, але зближався досвіток. Ще трохи і вже буде за пізно. По дорозі застугоніли копита значного відділу. Абазин відітхнув із полекшею. Козаки в засідці оглянули ще раз рушниці та пістолі, щоб без бою завдати як найбільшу втрату ворогові. Дзвінко стугоніли копита по містку. Зза хмари виглянув місяць, наче одним оком хотів теж подивитися, що то буде? Вода під лотоками глухо стогнала. Млин у проміннях стояв наче зачарований. Великі клуби пари бухали коням із зігрітих ніздрів. Дві корогви поспішали, щоб заскочити козаків знечевя. На переді чвалував юнак у блискучому панцирі. Пізнав його Абазин, це був сестрінок Сєнявського. Побіч нього з арканом на шиї їхав Степан. Підступ удався.
