Братів о Господі, в любові безковечній,
Вбачав і розумів серед земних утїх.
Недбалий вдав ся вів про де-що і безпечний,
Впадав бувало й сам у первородний гріх,
Да почасту зривав на Сьвіт з гріха безоднї,
І шаром каяття палив серця холодні.
І душу нам свою, непевную, сумну,
У співах виявив, котрій не знаеш рівнї.
Сурово на свою Отчизиу позирнув,
Як ми на всобицї і ледарства Вкраїни;
І що глибокою природою збагнув,
Те словом мудрости, привидноюродивим,
Палючим і нїжним, у спадок завіщав
Таким, як Ґете мав, самобутним умам.[1]
Нема в нас розуму глибокого такого
І слова віщого про наших правиучат:
Подаймо-ж наказ їм Учителя чужого,
Що довго буде ще Народи наставлять,
Як вберегти ся їм від духа підступного,
Що звик Наукою Лукавство прикривать,
Тим часом свій кукіль, що зветь ся еґоізмом,
Всїває, граючи у жмурки з Містицизмом.
Панько Олелькович Куліш.
- ↑ Як високо цїнив Ґете Байрона, можна прочитати (під рубрикою Byron) у Генне-ам-Рін. (Otto Hense-Am-Ghin) у третім томі його Kulturgeschichte der Neuern Zeit, Ѕ. 561. Dаѕ ѕаtirіѕсhе Ероѕ Don Juan іѕt nach Goеthеѕ Aeusserung »das merkwirdigste Buch des ХІХ Jhsts.« П. К.
