А слуга її — голяр був,
Що у змові з панотцем
Це придумали, щоб з ліса
Вивабить борця на світ).
Дуже змучений був лицар
І не знав, куди заїхав,
Лиш просив, щоби швиденько
Зладили йому нічліг.
Завели його два слуги
Десь далеко і поклали
В ліжко спати; мов поліно,
Зараз лицар наш заснув.
Чи він коротко, чи довго
Спав отак — мовчить переказ.
Раптом будиться: палає
Свічка в нього при ногах.
А напроти себе бачить
Він страшенну, дику морду,
Що, всміхаючись огидно,
Вихиляєсь з темноти.
„Га, то велетень поганий,
Ворог мій з Мікомікону“,
Думав лицар і, з постелі
Зірвавшись, за меч хапа.
„Стій, поганче!“ крикнув грізно
І, як був в одній сорочці,
Кинувся з мечем у той бік,
Де страшенну морду вздрів.
Але диво, з полупітьми
Вихилилось ще з десяток
