— Як, це ви, кузене? Ви навідались до мене вперше за своє життя, мабуть не ради моїх прекрасних очей?
— Прекрасних! Це правда, — відповів барон, — у тебе найпрекрасніші очі, які я бачив…
— Що це ви завітали? Слухайте, мені соромно приймати вас у такій закуті.
Перша з двох кімнат, що складали помешкання кузини Бети, правила їй разом за вітальню, їдальню, кухню й майстерню. Обстава в ній була, як у всіх заможніх робітників: горіхові стільці з солом'яними сидіннями, горіховий столик до їжі, робочий стіл, розмальовані гравюри в почорнілих дерев'яних рямах, серпанкові завіски на вікнах, велика горіхова шафа, добре натерта, блискуча від чистоти підлога, ніде й порошини, але скрізь холодні тони — справжня картина Тербурга, де нічого не бракувало, навіть її сірого відтінку, що йшов тут від шпалерів, колись блакитних, а тепер вицвілих у лляний колір. Що-ж до спальні, то там ніхто ніколи не був.
Барон глянув по всьому, побачив печатку посередности на кожній речі від чавунної печи до господарського начиння, і його занудило, коли подумав: „Ось вона — чеснота!“
— Чого я прийшов? — відповів він уголос. — Ти занадто хитра дівчина, однаково догадаєшся, кінець-кінцем, то вже краще тобі просто сказати! — скрикнув він, сідаючи та поглядаючи через подвір'я, відхиливши брижату серпанкову завіску. — В цьому будинку живе прегарна жінка…
— Пані Марнеф! О, догадуюсь! — сказала вона, все зрозумівши. — А Жозефа?
— Ох, кузино, немає вже Жозефи… Вона вирядила мене за двері, як лакея.
— Так вам хотілося-б?.. — спитала кузина, дивлячись на барона з гідністю чесноти, що ображається на чверть години завчасно.
— Пані Марнеф жінка дуже пристойна, дружина урядовця, ти можеш бачитись із нею, не
