заявили, що автор цих двох творів може зробити й статую. Тоді маршал, граф Вісембурзький, військовий міністр і голова комітету для збирання пожертв на пам'ятник маршалові Монкорне, поставив цю справу на обговорення, і після нього виконати статую доручено Стейнбокові. Граф де-Растіньяк, що був тоді за помішника державного секретаря, теж захотів мати твір митця, якого слава росла під похвали його суперників. Він дістав від Стейнбока чарівну групу — двох хлопчиків, що квітчають дівчинку вінком, і пообіцяв здобути йому ательє в державному мармуровому склепі, що міститься як відомо, в Ґро-Калью.
Це був успіх, але суто-паризький, тоб-то божевільний успіх, що може роздушити людей, в яких плечі й крижі не в силі його витримати, а це, скажімо в дужках, трапляється часто. Газети й журнали писали про графа Венцеслава Стейнбока, але ні він, ні панна Фішер про це й не здогадувались. Кожного дня, як панна Фішер ходила в гості обідати, Венцеслав виряджався до баронеси. Гаяв там годину чи дві, крім того дня, коли Бета одвідувала свою кузину Гюло. Так тривало кілька день.
Барон, що впевнився високих прикмет та громадського становища Стейнбока, баронеса, що була захоплена його вдачею та звичаями, Гортензія, що пишалась своєю визнаною любов'ю — всі, не вагаючись уже, говорили про шлюб; словом, митець був на вершку щастя, коли пані Марнеф своєю нескромністю поставила все під загрозу. Ось як.
Лісбета, яку баронові Гюло хотілось зблизити з панією Марнеф, щоб мати око в тому подружжі, вже обідала у Валерії, що й собі хотіла мати вухо в родині Гюло й була до старої дівчини дуже ласкава. То-ж Валерії спало на думку запросити панну Фішер відсвяткувати входини в тому будинкові, де мала оселитися. Стара дівчина, якій приємно було знайти ще один дім, щоб ходити обідати, залюбки погодилась і взагалі від панії Марнеф була зачарована. Ніхто з тих, з ким
