— Ось документи, — відказала Бета. — Якщо я не хочу втратити своїх трьох тисяч двохсот десяти франків, то треба завдати цього злодія до в'язниці,..
— А, чи не я вам казав! — скрикнув оракул з кварталу Сен-Дені.
Майстерня Ріве, наступниця братів Понсів, і досі пробувала на вулиці Мовез-Пароль у старому готелі Ланже, що збудувала ця славнозвісна майстерня тоді, коли все великопанство гуртувалось коло Лувра.
— Та й благословляла-ж я вас, сюди йдучи! — відповіла Лісбета.
— Коли все буде гаразд, його можна замкнути о четвертій годині ранку, — сказав суддя, глянувши в календар, щоб перевірити схід сонця. — Але тільки позавтра, бо не можна взяти його до в'язниці, не попередивши, що його мають заарештувати й не об'явивши йому наказа про арешт. Отже…
— Який безглуздий закон, — сказала кузина Бета, — винуватець-же може втекти.
— Це вже його право, — мовив, посміхаючись суддя. — Так, що бачите…
— Тоді я сама візьму папера, — сказала Бета, уриваючи консула, — і сама йому віддам та скажу, що мусіла грошей позичити, а позичальник вимагає цієї формальности. Я знаю мого поляка, він папера навіть не розгорне й запалить ним свою люльку.
— А, не зле, не зле, панно Фішер! Ну, то заспокойтесь, діло зробимо швидко. Але хвилинку! Це не штука — замкнути людину, цю юридичну розкіш дозволяють собі для того, щоб одержати свої гроші. Хто-ж вам заплатить?
— Ті, хто дає йому гроші.
— Ах, правда! Я й забув, що військовий міністр доручив йому пам'ятник, якого ставлять одному з наших клієнтів. Ох, чимало постачили ми уніформ генералові Монкорне, вони швидко в нього чорніли від гарматного диму! Що за молодець. І він платив recta!
