величезній спальні, опорядженій чудовими меблями роботи Жакоба Демальтера, з червоного крапчастого дерева, прикрашеного брондзовими орнаментами часів Імперії, що якимсь дивним способом виглядали ще холодніше, ніж мідні оздоби часів Луї XVI! Кожен здригнувся-б, побачивши цю жінку в римському кріслі перед сфінксами робочого столику; обличчя її стало безбарвне, але вона вдавала веселу, зберігала свій владний вигляд, як зуміла зберегти й синю оксамитову сукню, що вдома носила. Її горда душа підтримувала тіло й живила красу. Через рік після свого вигнання на це помешкання, баронеса дізнала всю гіркоту нещастя. „Навіть заславши мене сюди, Гектор улаштував моє життя далеко краще, ніж варта проста селянка, думала вона. Він так хоче — хай буде воля його! Я баронеса Гюло, невістка маршала Франції, за мною немає жадного гріха, діти мої влаштовані; я можу чекати смерти під непорочним покровом своєї шлюбної чесноти, в жалобі свого згаслого щастя“.
Портрет Гюло, роботи Роберта Лефевра 1810 року, в уніформі комісара-розпорядника імператорської гвардії, висів над робочим столиком, де Аделіна, коли оповіщали якого гостя, ховала „Наслідування Ісуса Христа“, повсякденну свою читанку. Ця бездоганна Магдаліна теж слухала в пустині голос святого духа.
— Марієто, голубко, — сказала Лісбета куховарці, що відчинила їй двері, — як ся має моя люба Аделіна?..
— О, на вигляд добре, панно; та, між нами, якщо вона й далі таке робитиме, то зведе себе, — сказала Марієта Лісбеті на вухо. — Справді, ви-б там умовили її, щоб жила краще. Вчора пані сказала давати їй уранці на два су молока та хлібину за су; готувати на обід оселедця або трохи холодної телятини, так щоб на тиждень фунта вистачало — це, звісно, як вона сама вдома обідає… Їй хочеться, щоб на їжу тільки десять су на день
