сходило. Де-ж тут розум? Коли я скажу про оці лепські наміри панові маршалу, так він з бароном посвариться й спадщини його позбавить; а ви от зумієте зарадити справі, бо ви добра й хитра…
— А чого-ж ви до кузена не звернетесь? — сказала Лісбета.
— Ах, панно моя люба, та він уже день з двадцять п'ять, як приходив — ото ще як ви були в нас, та й досі! Та й сама пані заборонила мені просити грошей у барона, а то, каже, звільнить. А що вже перемучилась вона, так це певно! Уперше-ж пан її так надовго забув… Кожен раз, як дзвоник, так вона до вікна бігла… та це вже п'ять день, як і з крісла не встає. Читає! Що-разу, як до графині йде, то каже мені: „Марієто, каже, якщо пан прийде, скажіть, що я вдома, а за мною дверника пошліть; я добре заплачу йому за біганину“.
— Бідна кузина! — мовила Бета, — серце моє за неї крається. Я що-дня кажу про неї кузенові. Та що з того? Він каже: „Твоя правда, Бето, я негідник; дружина в мене янгол, а я страхіття — завтра піду“… І сидить у пані Марнеф; вона руйнує його, а він її божествить; без неї йому й не життя. Я роблю, що тільки можу! Коли-б не я там, а зі мною не Матуріна, барон удвічі витрачав-би; а що в нього вже майже нічого немає, то й кулю вже собі пустив-би. Ну, а смерть чоловікова вб'є Аделіну, я цього певна. Я хоч силкуюся кінці з кінцями зводити та не допускати, щоб кузен мій над міру грошей не проїдав…
— Ах, оце й бідна пані каже; вона добре тямить свої обов'язки перед вами, — відповіла Марієта. — Казала, що довго до вас погано ставилась…
— Ах! — скрикнула Лісбета. — А ще чого-небудь не казала?
— Ні, панно. Якщо хочете її потішити, то поговоріть з нею про пана; вона так вам заздрить, що ви його що-дня бачите.
— Вона сама?
