— Вибачте, у неї маршал. О, він що-дня приходить, і вона каже йому раз-у-раз, що бачила пана вранці, що вночі він вертається дуже пізно…
— А обід сьогодні гарний?.. — спитала Бета.
Марієта не зважувалась відповісти, зніяковіла від погляду лотарингки, аж ось двері з вітальні розчинились, і маршал Гюло вийшов так хутко, що привітався з Бетою, не дивлячись, і впустив якийсь папір. Бета цей папір підняла й побігла на сходи, бо-ж марно було на глухого гукати; та вона вдала, що маршала не наздогнала, вернулась і похапцем прочитала написане оливцем:
„Любий брате, чоловік дав мені грошей на видатки за три місяці, але дочці моїй Гортензії вони такі були потрібні, що я їх позичила їй цілком, а цього ледве стало, щоб виплутатись із скрути. Може ви позичете мені кілька сот франків, бо я не хочу вдруге просити грошей у Гектора; докір від нього для мене був-би аж надто тяжкий“.
— А, — подумала Лісбета, — в якій-же вона скруті, коли мусіла так приборкати свої гордощі!
Лісбета ввійшла, застала Аделіну в сльозах і кинулась їй на шию.
— Аделіно, дитино моя люба, я все знаю! — сказала кузина Бета. — Ось маршал цього папірця впустив, так-бо хвилювався, побіг, як той хорт… Так негідний Гектор з того часу тобі грошей не давав?..
— Він дає мені їх дуже акуратно, — відповіла баронеса, — але Гортензії треба було і…
— І тобі не було за що влаштувати нам обід, — сказала Бета, уриваючи кузину. — Тепер я розумію, чого Марієта зніяковіла, коли я про суп її спитала. Ти, як дитина, Аделіно! Слухай, дозволь я віддам тобі свої заощадження.
— Дякую, моя добра Бето, — відповіла Аделіна, втираючи сльози. — Це невеличка, тимчасова скрута, а за майбутнє я подбала. Надалі я витрачатиму дві тисячі чотириста франків річно разом з помешканням, і я їх матиму. Особливо-ж, Бето, ні слова Гекторові. Як він ся має?
