— О, як Новий Міст! Веселий, як зяблик, тільки й думає, що про чарівницю Валерію.
Пані Гюло дивилась на велику сріблясту сосну, що видніла у вікні, і Лісбета не могла прочитати виразу очей своєї кузини.
— Чи казала ти йому, що сьогодні той день, коли ми всі вкупі тут обідаємо?
— Еге-ж, та ба! Пані Марнеф дає сьогодні великий обід, вона сподівається добитись відставки пана Коке! А це-ж передусім! Чуєш, Аделіно, послухай мене: ти знаєш, яка я люта, коли справа торкається незалежности. Чоловік твій, моя люба, безперечно зруйнує тебе. Я гадала, що всім вам буду корисна, живучи в тієї жінки, але це до-краю зіпсуте створіння, вона з твоїм чоловіком таке зробить, що він усіх вас ославить.
Аделіна так ворухнулась, немов її кинджалом у серце вдарено.
— Що-ж, моя люба Аделіно, я певна цього. Я мусіла тобі це сказати. Ну, так подумаймо про майбутнє! Маршал старий, але він далеко піде, у нього чудова платня. Вдова його, коли він помре, матиме шість тисяч франків пенсії. З такими грішми я беруся всіх вас прогодувати! Використай свій вплив на старого, пожени нас. Не за тим, щоб панією маршалкою стати — ці дурниці обходять мене не більше, як і сумління пані Марнеф; але у всіх вас був-би шмат хліба. Бачу, що й у Гортензії його бракує, коли ти їй свій віддаєш.
Увійшов маршал; старий салдат так швидко біг був, аж витирав хусткою чоло.
— Я віддав дві тисячі франків Марієті, — шепнув він невістці на вухо.
Аделіна почервоніла до кореню волосся. Дві сльози набігли на її довгі ще рісниці, і вона мовчки потиснула руку старому, якого обличчя сяяло радістю щасливого коханця.
— Я хотів, Аделіно, зробити вам на ці гроші подарунок, — казав він далі. — Замість віддавати
