Маркіз рвучко підвівся, але море вже заспокоїлось, і він не побачив навіть місця, де зникли його недавні товариші; в цю хвилину вони, зв'язані по руках і ногах, крутилися під хвилями, коли їх ще не проковтнули риби. За кілька кроків від нього зрадливий керманич і той матрос із «Сен-Фердінанда», що вихваляв недавно могутність паризького капітана, браталися з корсарами й показували їм пальцями на тих моряків з бригу, яких визнавали за придатних для екіпажу «Отелло», а іншим двоє юнг в'язали ноги, не зважаючи на страшні прокльони. Коли вибір закінчено, восьмеро канонірів схопили засуджених і без церемоній кинули їх у море. Корсари з лихою цікавістю дивилися на те, як хто з них падав, на їхні гримаси, на їхні останні муки, але обличчя їм не виявляло ні глузування, ні подиву, ні жалю. Для них це була зовсім проста подія, до якої вони, здавалося, звикли. Старші поглядали з похмурою й застиглою усмішкою на обличчі переважно на бочки з піастрами, що стояли біля великої щогли. Генерал і капітан Гомес, що сиділи на паку, мовчки скидалися майже збляклими поглядами. Незабаром з усього екіпажу «Сен-Фердінанда» тільки вони самі лишилися. Семеро матросів, яких двою шпиків обрали споміж еспанських моряків, вже весело передягалися в перувіанців.
— Що за люті негідники! — скрикнув раптом генерал, у якого від законного й щирого обурення зник і сум і обережність.
— Вони скоряються потребі, — холодно відповів Гомес. — Коли ви здибаєте когось із цих людей, хіба не простромите їх шпагою?
— Капітане, — сказав лейтенант, звертаючись до еспанця, — Парижанин чув про вас. Йому казали, що ви — єдина людина, яка добре знає протоки Антільських островів і береги Бразілії. Чи згодні ви?..
Капітан перебив молодого лейтенанта зневажливим вигуком і відповів:
— Я помру, як моряк, як еспанець, як христіанин… Чуєш ти?
— В море! — крикнув лейтенант.
180
