„Гаразд, — подумав він, — ось моя вечеря“.
Але, понюхавши їх, він побачив, що вони зовсім не пахнуть.
„І тут невдача“ — подумав він.
Правда, що Паспарту не забувся добре поснідати перед тим, як мав злізти з „Карнатика“. Але все-ж таки, проходившись за цілий день, він почував в своєму шлунку великий поваб до їжі. Він запримітив, що в мясних крамницях майже не було баранини, свинини й козятини, а знаючи, що в Японії вважається за великий гріх забити бика, він міг припустити, що яловичини тут взагалі важко знайти. Та він би з великою охотою попоїв і свинячого або оленячого мяса, ззів би куріпку, свійську птицю чи закусив-би рибою, яку японці приправляють рижем. Але йому довелось погодитись з обставинами й відкласти питання про всяку їжу до завтра.
Надійшла ніч. Паспарту повернувся до міста тубольців, освітленого ріжнокольоровими ліхтарями й почав блукати по вулицях серед канатних танцюристів, що дивували народ своїми штуками, та бродячих астрольогів, котрі просто на вулиці становили свою руру, збіраючи коло неї цілий натовп.
Потім він вернувся до рейду, де миготіли вогники рабалок, що при світлі смолоскипів ловили рибу.
Нарешті вулиці стихли, люд розійшовся на відпочинок. З'явились обходи якунинів. Ці старшини, в своєму роскішному блискучому вбранні, оточені чималою вартою, були подібні до послів. При кожній зустрічі з таким засліплюючим патрулем, Паспарту жартівливо повторяв:
— „А ось ще одно японське посольство, виряджене до Европи!“
