— Ага! То з вас такий самий японець — як з мене мавпа! Навіщо-ж ви так вирядились?
— Всякий вдягається, як може!
— Ви француз?
— Так, парижанин.
— Тоді ви певне умієте перекривлятись?
— Їй богу, — відповів Паспарту, розсердившись на те, що його французька національність викликала таке питання, — розуміється, ми французи уміємо перекривляти, але не краще від англійців.
— То правда! Ну, коли я не можу взяти вас за слугу, то зможу взяти за клоуна. Ви розумієте, приятелю, що у Франції цікавляться чужоземними клоунами, а в другім місті французькими.
— Ага!
— Ви сильний?
— Особливо, коли пообідаю.
— А співати вмієте?
— Еге, — відповів Паспарту, — брав участь колись в вулишних концертах.
— А чи вмієте ви співати, ставши догори ногами й тримаючи на одні пяті дзиґу, що крутиться, а на другій поставлену кінцем шаблю?
— Сто чортів!.. та вже ж вмію! — скрикнув Паспарту, пригадавши свої хлопячі штуки.
— В цьому вся справа.
Вони відразу підписали умову.
Нарешті, Паспарту знайшов собі посаду. Його запрошено було на всі амплуа до знаменитої японської трупи. Це хочай було непринадно, але зате він швидче, як за тиждень, міг виїхати до Сполучених Штатів.
Вистава, про яку було оповіщено з великою помпою поважним Батулькаром, повинна була початись о третій годині. Швидко почулись голосні струменти японського оркестру, тарабани й там-тами. Зрозуміло, що Паспарту не мав часу
