вивчити своєї ролі, але вона й не була складною. Його дужі плечі мусіли служити підпорами для людської пирамиди, яку мали складати довгі носи бога Тінгу. Цею головною штукою мала скінчитись ціла серія инших.
Коло третьої години величезний намет сповнився глядачами. Европейці й тубольці, китайці та японці, чоловіки, жінки, діти — все це тислось на вузьких лавках і в ложах перед сценою.
Оркестр, увійшовши в середину в повнім складі з гонгами, там-тамами, торохкалами, флейтами й тарабанами так гремів, що можна було оглухнути.
Вистава була, як і всяка инша вистава з акробатами, але треба згодитись, що японці перші штукарі в світі. Один з віялом та клаптиками кольорового паперу виконував граціозні штуки з квітами та метеликами. Другий писав на повітрі пахучим димом своєї люльки слова, що разом складала привітання шановній публиці. Третій жонглював з засвіченими свічками. Він гасив їх одну за одною, коли вони летіли біля його рота й знову засвічував не спинячи й на хвилину свого важкого фокуса. Четвертий з дзиґ, що ввесь час крутились, виробляв самі неможливі штуки. Здавались, що дзиґи оживали під його рукою. Вони бігали по люльках, по шаблях, по дротах та волоссю, протягненому вздовш усеї стіни. Вони крутились навкруги великих шкляних ваз, вилазили на бамбукові драбини, розбігались на всі боки й знову сходились.
Кожна дзиґа має свій особливий згук, що разом з иншими зливався в своєрідну мелодію.
Жонглери виробляли з ними свої вправи, підкидали їх як волани деревляними ракетами[1], а
