гумма, — величезну фуру дров. То було дороге сандальове дерево, напоєне запашною олією.
Поверх тих дров лежало набальзамоване тіло раджі, яке завтра вранці фанатики-індуси мали спалити разом з його вдовою.
За сотку кроків звідсіль здіймалась погода, мінарети якої видко було поміж листям дерев.
— Вперед! — зтиха промовив провідник.
З подвійною обережністю він ліз, ховаючись в густій траві. Мандрівці посувались за ним.
Скрізь була тиша. Тільки вітер шумів по деревах. Швидко провідник спинився в кінці галяви. Скілька смолоскипів освітлювало місцевість. Долі гуртками валялись п'яні індуси. Утворювалось вражіння, немов це було поле битви, засіяне трупами. Чоловіки, жінки й діти лежали покотом. Де-не-де тинялись непритомні п'яниці.
З темряви невиразно виринав храм Пілладжі. Та на великий жаль та прикрість провідника — варта раджова не спала й ходила біля дверей з голими шаблями. Треба було припустити, що й жерці в середині пагоди теж не спали.
Побачивши, що пролізти в пагоду неможливо, провідник одвів своїх товаришів трохи назад.
Філеас Фогг і Френсіс Кромарті зрозуміли, в свою чергу, що з цього боку треба покинуть усяку надію на щасливе виконання їх заміру.
Зупинившись, вони почали стиха розмовлять.
— Почекаймо — ще тільки вісім годин. Може варта засне потім.
— А й дійсно, — це можливо.
І полягавши під деревом, вони почали ждати.
Час тягнувся довго. Инколи парс підкрадався ближче, щоб простежити за вартою. Але вона не дрімала. Видко, що вартівники були тверезі. Крізь вікна також лився блідий світ з середини пагоди.
