зів: коменда на кораблї (готово!), розпущений парус, синї хвилї і в кінцї байдара і причіплений до неї баркас.
Третє Штайнталеве правило є властиво тілько иньший вислов другого. Згадавши клепку ми в уяві з нехотя доходимо до образа бочки, та згадавши бочку нам не так легко згадати одну її складову частину. Та поет дуже часто і тут вибирає власне труднїйшу дорогу, щоби добрати ся до нашого серця. Він перед нашими очима розбирає цїлість на її части, як се бачимо нпр. у Шевченковій „Чумі“:
Весна. Садочки зацьвіли
Неначе полотном укриті,
Росою божою умиті
Білїють. Весело землї,
Цьвіте, красуєть ся цьвітами,
Садами, темними лугами.
Сей спосіб представленя можна би назвати аналїтичним і він здибаєть ся в поезиї досить рідко.
Зводячи до купи те, що ми сказали про ассоціяцию ідей і її закони, можемо сказати, що поети — розумієть ся, несьвідомо, користують ся тими законами на оба боки: вони з однаковим уподобанєм раз ведуть нашу уяву туди, де відбуваєть ся найлекша ассоціяция, а иньший раз туди, де вона труднїйша. Обі дороги однаково добрі, хоча для ріжних цїлей.
В 1884 р. Лєметр розбираючи повість Золя „L' Oeuvre“ висказав з нехотя дуже цїкаву думку: повісти сего майстра „натуралїзму“ роблять на него вражінє кошмара, сонного привиду. Лєметр думав мабуть, що таким осудом на смерть розбив Золївський натуралїзм, а тимчасом він з нехотя дав сьвідоцтво одній правдї, що Золя попри всї свої натуралїстичні доктріни і дивацтва є таки поет, великий поет і хоча доктріна зробила його, як каже Лєметр, „невольником одної епохи, одної сїмї, одної породи людей і одної писательської методи“, то про те він виповнюючи свій плян творить так, що його твір набирає житя
