уснаками й розмовляла місцевим діалектом «язичієм». Саме у 1950-х рр. мову населення П. вперше офіційно було визначено прикметником «українська», хоча більшість населення й місцевої інтелігенції, вихована в російському дусі, не була національно свідомою і добре ознайомленою з літературною мовою та загальноукраїнською культурою взагалі. В цей час на П. було 72 дитячі садки, 272 основні (початкові) школи, 44 неповні середні школи і 11 повних середніх шкіл з українською мовою навчання, діяли кафедри української мови та літератури на двох факультетах Пряшівського педагогічного інституту, український відділ Словацького педагогічного видавництва, секція українських письменників при Словацькому союзі письменників (В. Гренджа-Донський, Ф. Лазорик, Ф. Іванчова, В. Зозуляк, С. Гостиняк, М. Шмайда та ін.), українське радіомовлення, а при Міністерстві шкільної освіти Словаччини існувала координуюча державна освітня установа «Реферат українського шкільництва». У 1951–1968 рр. на Пряшівщині діяла «Культурна спілка українських трудящих» (КСУТ) як єдина українська суспільно-політична організація, яка була членом Національного Фронту Чехословаччини, що координувала й організовувала всю суспільно-культурну діяльність українського населення Словаччини, мала понад 250 місцевих організацій та близько 7,5 тис. членів і друковані органи українською мовою: газ. «Нове життя», журн. «Дружно вперед», альманах «Дукля». Крім КСУТ, на П. існували Союз молоді Карпат (1946–1949), «Общество им. Духновича», студентське товариство тощо. У 1950–60-х рр. на П. працювали близько 200 українських колективів художньої самодіяльності. Серед них — музичні колективи при Пряшівському педагогічному інституті, Міжлабірецькому окружному будинку культури, «Піддуклянський український народний ансамбль» (засн. 1955), Пряшівський український народний театр (засн. 1945). Проводилися щорічні фестивалі: драми і художнього слова ім. Духновича та культури і спорту в Медзілаборце, співацьких ансамблів у Каймонці Старолюбовнянського округу й свята пісні і танцю у Свиднику (з 1956). 1954 засновано перший український музей на П. у Межилабірцях, звідки його було переведено у Пряшів. У 1958, після кількох реорганізацій, йому було надано приміщення колишнього монастиря у Красному Броді, а у 1964 Музей української культури перенесено у Свидник, де він став важливою культурною й науковою установою зі штабом кваліфікованих працівників, сучасною експозицією, багатими фондами, бібліотекою, численними тематичними виставками. У 1965 тут розпочато видання «Наукового збірника Музею української культури» — видано 17 томів у 21 книзі, на сторінках якого друкувалися праці з етнографії, фольклористики, мистецтвознавства та інших галузей української культури. 1991 відкрито сучасну експозицію музею на площі 1700 кв. м, яка складається з чотирьох частин: історичної, етнографічної,
