фірмували присуди 1840 особам. Як покарання за участь у повстанні російська влада запровадила 10%-й річний податок із прибутків польських маєтків, тоді як українські і російські поміщики сплачували в півтора раза менший. Конфіскація землі в учасників повстання продовжувалась до 1873, в результаті чого було відібрано 144 маєтки.
Продовжилась політика декласації чиншової шляхти (300 тис. осіб), яку було позбавлено земельних наділів.
Аби змусити польських поміщиків продавати свої землі лише росіянам, їм було заборонено на основі указу від 10 грудня 1865 набувати нові землі будь-яким способом, крім прямої передачі у спадок. Вжиті заходи не привели до витіснення польських землевласників із Правобережної України. На 1914 вони володіли майже половиною землі.
За правління Катерини II почалося усунення польського шляхетства від місцевої державної служби шляхом обмеження його виборчих прав.
Динаміку наступу сповільнив Павло І, який повернув виборчі права польській шляхті та надав їх безземельному шляхетству. В часи Олександра І завдяки кн. А.-Є. Чарторийському поляки навіть займали посади губернаторів і віце-губернаторів. Після повстання 1830 на державну службу могли претендувати лише ті чиновники польського походження, які мали 10-річний стаж військової і статської служби. Олександр II, сподіваючись на співпрацю з місцевою елітою в проведенні Великих реформ, повернув полякам право обирати суддів та засідателів повітових судів (1855). Однак участь шляхти в повстанні 1863 призвела до закриття дворянських зборів, а також до позбавлення дворянства прав обіймати урядові посади в Південно-Західному краї. Здібних до управлінської діяльності та благонадійних поляків переводили на службу до внутрішніх губерній Російської імперії. Усунення поляків від державної служби посприяло тому, що вони активно зайнялися приватним підприємництвом, посіли впливові місця в бізнесі, банковій, аптечній, видавничій справі та адвокатській практиці.
Внаслідок надання політичних свобод 1905–07 переслідування польського землеволодіння, культури й освіти припинилося, що спричинилося до соціального примирення, яке набуло особливого політичного забарвлення напередодні та під час Першої світової війни.
На поч. 20 ст. поляки становили майже 28% жителів австрійської Східної Галичини, переважаючи в більшості міст. Вони були власниками до 43% всієї орної землі, а їхня частка серед великих землевласників сягала 90%. Політика Габсбургів сприяла тому, що поляки у порівнянні з українцями займали вищі посади в адміністрації, судочинстві, армії. Вони становили також значний відсоток населення Наддніпрянської України у складі Російської імперії: за переписом 1897, в українських губерніях мешкало 400 тис. осіб, які визнали рідною мовою польську. На 1914
