і надалі обороняти музиканта від усіх пасток, що на Його наївність наставлятимуть.
— Бачите оце ледащо!.. Це щось ніби чесне, свого носа в справи пана Шмуке хоче встромити…
— Хто це такий? — спитав Фрезьє.
— О, нікчемство…
— У справах немає нікчемств…
— Та це театральний служник, Топінар…
— Гаразд, пані Соваж! Робіть так і далі, матимете тютюнову крамницю.
І Фрезьє знову почав розмовляти з Сібо.
— Так я кажу, моя люба, що ви грали з нами й що ми зрікаємось усіх зобов'язань щодо спільника, який нас дурить!
— Де ж це я вас дурила?.. — спитала Сібо, беручись у боки. — Чи може налякати мене думаєте лихими поглядами та крижаним виглядом… Ви шукаєте, як би вам своїх обіцянок здихатись, а ще чесним називаєтесь? Знаєте, хто ви такий? Наволоч ви! Так, так, казіться собі, а це з'їжте!..
— Не треба лаятись, не треба гніватись, серденько, — сказав Фрезьє. — Вислухайте мене! Ви вже добре підживились… Цього ранку, поки до похорону лагодились, я знайшов ось каталога, написаного в двох примірниках рукою самого пана Понса, і випадково звернув увагу на таке…
Він прочитав, розгорнувши рукописний каталог:
„№ 7. Чудовий портрет роботи Себастяна дель Пйомбо, написаний на мармурі 1546 року, куплений в одної родини, що викрала його з Тернійського собору. На цьому портреті, до пари якому був єпископ, що купив якийсь англієць, змальовано мальпійського лицаря на молитві, й висів він над домовиною родини Россі. Коли б не дата, цей твір можна було б приписати Рафаелеві. Він здається мені вищим проти портрета Баччо Брандінеллі, що в музеї; той трохи суховатий, а цей мальтійський лицар має свіжість, бо на „ляваньї“ (ґрифельній дошці) малюнок добре зберігається.
— Глянув я на місце № 7, — казав Фрезьє, — аж там портрет дами за підписом Шардена й без № 7… Поки
