Іду на вас/V
| ◀ IV. У світ за очі | „Іду на вас“ V. У Київі |
VI. Не гляди, княже, чужої землі! ▶ |
|
Мстислав вельми чудувався, як могли парубки Власта, який сидів аж у Городі, кілька миль від Залісся так скоро надоспіти і вислідити його у дорозі. Але загадка розвязалася вскорі, бо у гущавнику найшов два коні боярина, на яких приїхали напасники. Не отягаючись, вибрав сього, що видавався йому лучшим і почвалав у ліси.
Не день і не два їхав він лісами та лугами, заходячи часами до людських осель, щоби переночувати та запастися на дорогу.
А оселі лежали тут густо і всі були великі, обширні та многолюдні. З полудневого пограничча зі степів відпливала людність, бо турецька орда Печенігів починала грабити та нищити сі околиці. Нераз на нічлігах розбалакував Мстислав з такими переселенцями і всі вони нарікали, що князь Святослав за мало журиться про полудневі межі князівства. Та він не звертав уваги на ті слова. Під його молодечу уяву підходили більше славні походи на Царгород та Болгарію, у краї теплі, краї світлі, на південь, куди тягло усіх Русинів непоборимою силою сонце — цар сих земель.
За шість днів заїхав Мстислав до Межибожа серед лісів та болот положеного замку і тут прибув якраз підчас побуту князя Ярополка, поставленого над Деревлянами. З усієї околиці спішили люди з поклоном і дарунками, бояри і кметі, покривджені ішли шукати правди на гнобителів, обманені на обманців.
Тут прийшла Мстиславові гадка попробувати щастя і просити нового князя о поміч. Тому пішов на другий день у острог[1], де під синім небом засів князь на великому, коврами вистеленому стільці. Але сейчас впало молодцеві в око, що князя окружали мало не самі Варяги. По лівій стороні лиш і то здалека від княжої особи видніло кількох деревлянських бояр, та й то кождий з них у богатій одежі, накиненій поверх варязької збруї. З оповідань батька знав Мстислав, що на судах Варягів не бувало, бо се були воєнні люди, а на судові сходини не являлися люди у збруї. Однак ще більше вразив його спосіб, як рішав князь спори та скарги. Як колись сумної памяті князь Ігор, так тепер князь Ярополк відправляв кметів з нічим, а за те обставав за боярами, особливо за деякими, про яких знав, що богаті та впливові. Простолюдинові приказував підчинюватись боярській волі, а з довжників навіть посміхався, кажучи:
— Хто не має чим заплатити відсотків, той повинен мати власні гривни або куни. — Або:— Наколи ти знав, що сей чоловік такий немилостивий, то чому йшов до нього? Треба було пошукати иншого вірителя!
Закупам — ізгоям відповідав:
— Ідіть і живіть по боярській волі, коли по своїй жити не вміли. Усі люди живуть, а закупи може не люди?
З рабами навіть говорити не хотів і велів їх прогнати з острога.
Мстислав утратив зовсім надію добути собі ласку такого гордовитого та несправедливого князя і звернувся йти далі, коли нагло почув побіч себе голос:
— Не довго попасеш ти, небоже, на сьому високому столі; проти волі народу не осидишся на ньому! Ігор, який був, а також згинув марно. Перун не князь, він зарівно побивав і князя і раба, а Хорс не чоловік, усе бачить, а обдурити себе не дасть.
Мстислав оглянувся і побачив чоловіка може трицятьлітнього, худощавого з блискучими очима та довгим вусом і чубом, словом вояка. На ратищі ніс він набиваний спижевими ґудзами шкіряний кафтан, на плечах тугий варязький щит, а при боці довгий обосічний меч.
— Чи і ви, дядьку, до князя з прошенням? — спитав молодець.
— Е ні! — засміявся вояк. — Лют не потребує ласки таких момсиків як сей малий Ярцьо. Я, дружинник князя Святослава. Я лише бажав поглядіти, яку то цяцю лишив наш князь місто себе і бачу, що син не вдався в батька. Ну може бути, що се ще месть за Ігоря.
— То князь Святослав так довго тямить кривду? — спитав Мстислав. — Прецінь княгиня пімстила смерть чоловіка як слід.
— А вжеж! — була відповідь. — Я не кажу, що се князь мститься, лишень Боги. Кудиж ти, молодче ідеш?— А саме до вашого князя. Я чував, що збіраєте людий, то і я бажав пійти з вами.
Лют глянув на Мстислава та змірив його від голови до стіп.
— Гаразд! князь прийме тебе. Ти свобіднього роду?
— Я боярський син, моїх двох братів згинуло у Болгарії, батько ходив із князем Ігорем, майно ми втратили…
— Чому?
Мстислав розказав. На те Лют потряс головою.
— То твій батько зле вчинив, що не нагадав князеві своїх синів. У нашого князя військова вдача: коли гнівний, не приступай, доки не висопеся. Але потім, хоч до рани приложи, загоїться. Та щож? і Велес не верне сього, що сталося. Ти, молодче, пригадай князеві обох братів, а він не забуде тебе.
Оба вояки посідали на коні і поїхали прямо у Київ. Лют знав найблизші дороги та найгладші стежки крізь ліси, тому вже семої днини під вечір станули у стіп київських гір, над річкою Почайною. Відси починався славний Боричів вивіз, доїзд до княжого острога, який займав собою склони і вершок горбка. З західньої сторони був тут лише один доступ і одні ворота. Дорога до них вела здовж городського валу і частоколу, так що ворог, який думав напасти на браму, мусів здовж частоколу, під стрілами оборонців перебути простір яких вісімсот кроків.
— Ану, вгадай, Мстиславе, — усміхнувся Лют, — чому доїзд до острога іде з полудня з лівої сторони, а не з другого боку?
— Чому? бо з сеї сторони красше і лучше.
— Куди там! з другої сторони від Подолу те саме! Натомість іти прямо у гору зправа, звертає дорога в бік і приходить зліва до північніх воріт острога.
— Гм! не знаю! — відповів молодець. — Лют засміявся.— А котрим боком звертаємося до частоколу, коли підходимо зліва?
— Звісно що правим… ага! вже знаю. Бо на правому рамени нема щита.
— Бачиш? — поучав Лют. — Як що ворог перекине щити на праве рамя, то буде безоружний і не буде боронити нашим разити напасника стрілами та камінням, а як не перекине, то буде від сторони частоколу без ослони.
— Диви, диви! — чудувався Мстислав, — як мудро вимірковано.
— Се наш князь так придумав. Він лише і про те думає, та коли видумає, то і старий Свинельд не втне.
— Воєвода?
— Егеж! він тепер у Переяславці заступає князя і ми тепер туди ідемо…
— Він Варяг?
— Ніби Варяг, та його варязькі кости давно уже поросли руським мясом. Вже і своєї мови призабув, бо у нашого князя Варягів не багато.
— А се чому?
— Бо він більше за славою вганяє чим за наживою, на полюддя[2] не ходить, а живиться добичею з війни та ловів. Варяги люблять достатки, тому волять молодших князів, Ярополка, Олега, або царгородського кесаря. Та і князь волить наших добровольців чим їх, бо наш народ хотяй менше очайдушний, но зате о много тугійший та вірнійший.
— Звісно, — замітив Мстислав, — хто бореться за гріш, тому слава байдуже! — Так гуторячи, увійшли в острог. Упродовж частоколів, з над яких грізно гляділи з грубезних колод будовані вежі, лишено для доступу борцям та для довозу стріл, каміння, смоли та води доволі широку вулицю, яка окружала стоячі в середині дворища. Дворищ сих було кількадесять, а належали вони до найзнаменитших дружинних бояр, що проводили відділами княжого війска. Довкола кождого дворища стояли ще житниці та комори на всілякий воєнний припас та поживу і довгі хати для рядових вояків — гриднів.
Найнаряднійшим був дворець воєводи Фарлафа, де жило у хатах триста Варягів. Тут застава була срібна, а богаті паволоки укривали стіни, столи та лави. У других сього не було, бо се були хати дружин з Тиверських, Полянських, Сіверських, Улицьких, Словінських земель, сини бояр, кметів, ізгої-закупи, як Мстислав і ізгої-раби, які викупилися з рабства, або яких викупив князь за хоробрість у бою. На великому майдані посеред острога стояло окремо укріплене дворище Київських князів, а між ним а північніми воротами, що вели на Поділ, видніла святиня бога Перуна.
На майдані панував рух як на торзі перед виїздом купців-гречників човнами на південь. Товпи кметів та рабів виносили з житниць на плечах міхи з борошном, вуджениною, салом та уставляли їх рядком у пристані, де ждали на них довгі липові човни, обмазані смолою з лавками та довгими веслами. Скрізь по майдані сиділи гуртками дружинники-гридні, себ-то прибічні вояки князя, заняті воєнним ділом. Вони острили мечі, списи, топори, пробували луки, оглядали лати та щити, а усе те серед пісень та жартів. Раз у раз зачіпав хтось Люта.
— Добро з приходом, Люте, що, ти сина привіз? — питав якийсь знакомий.
— Ні, се твоя жінка тобі прислала, абись не забув, що маєш сина — відповів Лют.
— Колиж у мене нема жінки!
— Ну, а у мене сина нема.
За якийсь час знову хтось зачіпив їх.
— Ти де роздобув отсього пса? — питали, — та ще й з песеням!… — додавали указуючи на Мстислава, що усе оглядав діточими очима, подивляв і забув язика у роті.
— Тю на твойого батька, — огризався Лют, — се його братанич.
— Якто?
— Ну, звісно як, песеня старій собаці все сином або братаничем, а тобі відай первим братом доводиться, може ні? як ні, то вибачай, ти видко з иншої буди.
Вкінці приїхали перед стайні, де чимало отроків проводило, чистило та уїзджало коні. Коли побачили Люта, сейчас надбігли та взяли коня до стайні. Мстислав зліз також і станув біля Люта.
— Страх, як тут у вас гамірно, у лісі навіть весною такого не буває — завважав.
— Чого солопишся? — гукнув Лют, — краще подумай, що сказати князеві. Що тобі зі сього, що тут ловиш галки та ворони. Як князь тебе прийме, то наглядишся доволі, заки поїдемо.
— Гей! не погавишся, Люте, ні, бо їдемо вже завтра! — почувся нагло за ними різкий, молодий голос.
Лют обернувся, наче гадюка вжалила його у потилицю, і похилив сейчас голову та зігнувся, дотинаючи рукою землі. Не знаючи чому, зігнувся Мстислав і собі, а коли знову випрямився, поняв сейчас, що перед ним сам князь.
Князь був без шолома, а чорне волосся звязане було у чуб на вершку голови ремінним волоком. Чорні вуса отінювали добряче лице з ясними синіми очима та густими бровами. У лівому усі висів ковток із одним карбункулом та двома жемчугами, впрочім не ріжнився князь нічим від своїх вояків. Його середню ростом, але тугу, костисту стать укривав шкіряний одяг прикрашений по берегам мережками, які вишила його любима жінка, Малуша. Широкий черес зі застромленим ножем та келепом і кріпкі чревії з бичачої шкіри грубо окуті доповняли строю. В руках держав щітку, якою вичистив саме свойого любимого коня. З усеї його статі так і било здоровля, сила, охота до бою та любов до життя і світа. Мстислав почув до сього чоловіка від першої хвилі якусь почесть та любов, наче до якого вельми поважаного у родині дядька, або старшого брата. Між тим Лют отямився і відповідав князеві.
— Тим краще, князю! і Лют не любить, щоб ретазі ржавіли, а на мечах баби пекли поросята — відповів.
— Добре кажеш! — засміявся князь, — а хто то з тобою прийшов, свояк?
— Свояк князю по списі та ратищі, але Младанові і Радославові Воєславичам із Тиверського Залісся доводиться справді братом.
— Братом? — Ту Святослав бистро глянув на молодця, — Младан… Младан… — говорив, а його очі прибрали якийсь дивний вираз і здавалося, що глядить Мстиславові у найтайнійші глубини душі, — вони упали у чесному бою один по правій, другий по лівій руці від мене. Через се і я мав час спасти свою голову… За далеко бач тоді загнався між „поганих“… Всі, що були зі мною, згинули… Младан… Младан… братом мені був, не слугою… таким будеш і ти.
І поклав свою малу але кремезну і сильну руку на рамя молодця. А сей глядів у сі сині мов море глибокі очи і наче під впливом якоїсь таємної сили відповів:
— Буду, княже, клянуся на батькові кости та на Перуна!
— На меч, сину, клянись! — сказав Святослав поважно. — Що Боги моторять, ніхто не знає, меч один не покидає чоловіка, хиба що чоловік сам його покине.
— Клянусь мечем, князю, що послужу тобі, як служили брати.
— Гаразд! — утішився князь, — спасибі тобі, Люте, що привів сього героя. Іди-но у город, поклич Добриню і Володимира, а ти хлопче… як тобі?
— Мстислав.
— А ти, Мстиславе, ходи зі мною і розкажи мені, чому ти, вже третій з роду йдеш за мною, підчас коли другі десятьох або і дванацятьох синів годують з одної миски за печею та навіть на Купала не пускають, щоб бач чужі блохи не обкусали?
Князь пішов до коня, якого чистив, всунув щітку у торбу при сідлі, що лежало біля коня, а відтак попрямував у дворище. По дорозі розказував Мстислав про свою судьбу і наче угадав, що подобається князеві, а що ні, бо говорив коротко, звязко. Святослав раз у раз глядів із під ока на товариша, а коли сей згадав за Калокира, почервонів увесь, а Мстислав замовк в одній хвилі. Високе чоло Святослава стягнулося усе у зморшки наче синє небо, коли з нечевя набіжать з над Руського моря чорні хмарюки.
Густі брови наїжилися, а в очах заблестіли якісь такі страшні вогні, що Мстислав задрожав.
— На Перуна! — подумав, — горе тому, хто йому війде в дорогу!
— То він має твої гривни? собака Грек! — сказав князь хриплим голосом, у якому звучала наче якась струна дикості та жорстокості. — Та ми відберемо їх йому. Я знаю, що у нього нечисті руки, але доказів не маю. Так само і воєвода Фарлаф… — ту князь станув і звернувся до молодця.
— Хлопче! — сказав, — ти тут чужий, нікого не знаєш, ніхто і тебе не знає, правда?
— Так, княже, хиба один Лют.
— Се нічо, се золото не чоловік. Але ти… умієш ти мовчати?
— Як батькова могила. Попробуй, княже, побачиш.
— Ну гаразд! бачиш отже, мені здається, що Фарлаф і Калокир кують крамолу проти мене. Ти знай се і бережучи мене, сліди за їх ножами та мечами, щоби котрий не найшов дороги до мойого серця. Я смерті не боюся, лише зради… але ось говорити тобі про се не вільно нікому — навіть у сні! Поняв?
Мстислав поклонився.
— Буду княже твоїм оком там, де твоє не сягне, та твоїм щитом, де твойого не буде!
— Добре, а тепер розказуй далі!
І розмовляючи, пішли у дворище.