Іду на вас/VII
| ◀ VI. Не гляди, княже, чужої землі! | „Іду на вас“ VII. Перші кроки |
VIII. На порогах ▶ |
|
Коли по засіданні княжої ради Мстислав вийшов поглядіти Партенія, не найшов уже його, зате побачив Фарлафа, який допитувався за грецькими послами поміж дружинниками та купцями. Вони відповіли йому, що посли таки сейчас відїхали човнами. Мстислав чув сю відповідь і бачив, як почервоніло з досади лице Варяга. Він затиснув пястуки та закляв зтиха, але відтак ударив себе рукою по чолі і посвистуючи, пішов у свою кватиру.
— Видко він мав діло до Партенія — подумав молодець — і певно знає, де він… а нуж бо, попробуймо щастя!
І з поклоном приступив до Фарлафа.
— Як що благородний конунґ[1] бажає швидкого післанця, то я дожену човни верхом! — сказав. — Я без служби та хліба, волочуся за богатими людьми і радо послужу тобі.
Фарлаф ледви глянув на молодця і лиш згірдно потряс головою.
— Ні! — відповів — мені не потреба післанців, ні слуг з руського племени. А впрочім, не так то легко дігнати кого на бистрій течії.
— Я дожену!
— Не потреба, іди собі! — засміявся Фарлаф. — Благородний Партеній та ярль[2] Фарлаф обійдуться без таких післанців як ти.
Мстислав поклонився, Фарлаф відійшов, посвистуючи, дальше.
Так отже не удалося молодцеві дізнатися про місце, де перебував Партеній. Зате дізнався, що між ними є зносини і то часті. Сей успіх вдоволив його зовсім. Коли йому удасться не втратити з очей Фарлафа, то певно найде Партенія, та зажадає від нього рахунків з його вчинків. Тоді зродилася у душі молодця постанова не покидати найденого сліду нізащо у світі. Обовязок месті за кривду вріс так глубоко в його душу, що у першій хвилі забув навіть на обовязки, наложені на нього князем. Але вкоротці нагадав собі їх і сейчас уложив собі плян поступовання. Відшукав Люта та передав йому на переховання свій меч та шолом, а сам пішов у дворище Варягів, де наставник враз із челяддю заходився біля вечері.
— Чого тобі? — спитав дворецький молодця.
— З приказу князя, прийміть мене між челядь! — просив Мстислав.
— Хто ти?
— Я… боярин!… а хто я, се не твоє діло!
Мимоволі та мимо недостачі досвіду, найшов молодець найкращий спосіб поступовання з двірськими блюдолизами. Дворецький глядів хвилю на дорідну та струнку стать молодця, вкінці склонив голову покірно і сказав:
— Коли так, то йди, благородний боярине, та роби, що хочеш, я про тебе нікому ні слова не скажу. Клянусь Перуном!
І Мстислав остав між службою.
При вечері засіло до столів поверх триста Варягів. Фарлаф сидів сам кінець стола та видавав прикази. І хотяй Варяги мали звичай богато пити при їді, він пив мало і скоро покинув кімнату. Коли вийшов, висунувся за ним і Мстислав.
Криючися попід паркани та гори мішків, вовняних покривал, сідел, поміж товпи сплячих, або сидячих дружинників, слідував молодець за воєводом Варягів аж до послідних хат, де пробігала вулиця, що окружала увесь острог. За нею їжилися уже палі частоколів. Фарлаф станув на вільній улиці й оглядався. Мстислав припав до землі, але зза угла крайньої хати, під якою укривався, слідив бистро за воєводом. А поведення його було справді чудне. Зложивши руки довкола уст, обізвався тричі совою. За хвилю почулися десь з віддалі такі самі знаки, а тоді Фарлаф підійшов до частоколу і без труду видобув два кілки, якими прибивано палі частокола до поперечних лат. В долині були палі підрізані, а нарізи прикрито землею.
— Гарно! — подумав Мстислав, — такі чотири палі і пропало могуче городище Київських князів.
Міжтим Фарлаф застромив кілки між другі палі, щоби не погубилися, а сам підійшов якраз до сеї хати, під якою чаївся Мстислав і відкинув засуву. Відтак став обходити хату довкола і нагло стерпла скіра на Мстиславові… Йому нікуди було тікати. Довкола вільне місце, а найблизші паркани доволі далеко, — заки змігби добічи, певно побачивби або почувби його Варяг. Зірвався отже та рішив і собі обійти хату другою стороною, наче ловець, що тікає довкола грубого дерева перед туром або кабаном.
Тихим, нечутнім кроком пустився здовж стіни і якраз коли станув перед темними дверми, почулися голоси при частоколі. Одним скоком найшовся Мстислав у хаті. Вона була повна бочок з рибою та вязаних у звої волових шкір. Саме у сій хвилі вийшов зза хмари місяць в повні і розяснив дещо кромішню пітьму хати, крізь вузенькі вікна та відчинені двері. Мстислав ледви успів залізти між шкіри та заховатися за найбільшою бочкою при вході, коли у двері вступило трьох мужів: Фарлаф, Партеній і якийсь слуга. Слуга станув при засуві з ратищем, криючися за дверми, а двох других увійшло у хату.
— Чи тут безпечно? — спитав голос Партенія.
— Зовсім, яж сам відсунув зовні сі двері.
— Гаразд! Панаґія поблагословить діло твоє, достойний „протоспатаріє“![3]
— Протоспатарієм зовеш мене?
— Так! як що удасться наше діло, золоті лати та хвостатий шолом стріне тебе у царському хрізотріклінію[4], на се маєш слово царя Івана.
— На Гель і Норни[5] — скликнув Фарлаф — мій меч на услуги імператора!
— Імператор не потребує ще тепер твойого меча, а твоєї голови. Ось тобі від нього дарунок і питання.
У пітьмі почувся питомий бразк золотих монет у скіряному мішку.
— Справді, царський дарунок! — закликав Фарлаф — а тепер скажи, про що питається володар Сходу свойого протоспатарія?
— Коли виїздить Святослав із Київа?
— Завтра!
— Так? В такому разі старайся з твоїми Варягами іти передом, коли прийдеться біля Ненаситця перетягати човни. Наші степові союзники нападуть на задню сторожу, де звичайно перебуває князь. Ви удавайте, що не знаєте і не чуєте, що діється і приходіть на ратунок запізно. Поняв?
— А вжеж! Але хто заручить нам, що ваші степові други позбувшися ворога не захочуть позбутися і свідків?
Партеній засміявся.
— Подумай лише, протоспатаріє, що імператор воює у Сирії, та що за кожду ціну наймає хоробрих вояків, якіб слухали лише його, а він на них міг опертися. Притім Олє Ґардарсзон, варязький гетеріярх[6] помер на гнилу горячку…
— О Боги! соломяною смертю![7]
— Е ні! товариші протяли йому жили, але його місце необсаджене. Хто йому приведе кількасот Варягів, той буде гетеріярхом…
— Згода! — сказав Фарлаф. — Лише одного не вимагайте від мене.
— Чого саме?
— Як довго я у службі Святослава, так довго не підіймуть ні я, ні мої люди руки на нього самого. На його вояків можемо, на нього самого ні.
— Розумію! — відповів Партеній — се гарно, що ви так вірно служите своїм панам. Тим краще прийме вас імператор Іван у ряди своїх військ.
— Колиж ви виїзджаєте у Херсонез?
— Сейчас! А на тебе ждати-му у давних термах на білому березі, якщо напад не удасться. Там обговоримо, що робити далі.
— Ага! значить, ви не дуже певні свого.
— Усе в руках Бога та Святих Його! — відповів набожно Партеній. — Часом дає він побіду і поганам, щоби покарати за гріхи христіян. Тому не треба надто уповати на слабі людські сили. Жду тебе отже у старих термах. Ну з Богом!
— Хай Боги зіллють на імператора та на тебе усі блага Азґарду![8] нехай побіда іде за ним крок в крок, а перед ним хай Тсор[8] молотом проторить йому дорогу!
Оба вийшли з хати й удалися до діри у паркані. Наче з горячої купелі вискочив і Мстислав і стрілою побіг у напрямі табору Святославової дружини. З гридниці Варягів долітав гамір пяних голосів, на порозі сидів наставник та прикладав до закервавленого чола холодну воду. Котрийсь із гриднів кинув у нього окутим рогом та набив йому крівавого синяка. Мстислав спинився при ньому.
— Де князь? — спитав.
— У себе, спить, не ходи туди. Він там сам з женою, сином та Добринею. Навіть другі воєводи не йдуть туди у той час.
Але Мстислав не слухав слів дворецького, лише біг далі. У його голові гуділо наче у млині. Батько та його гроші, викуп довгу, месть над Партенієм і Калокиром, грецько-варязький заговір, мужність та благородність Святослава і хитрість Ціміскія — усе те мішалося у голові хлопця, який вправді богато дечого уже по дорозі побачив і научився, та таки ще не привик до такого множества подій і вражінь.
При вході у дворище князя стояла сторожа і у неї просив Мстислав пропуску. Сторожа не хотіла його пропустити, думаючи, що се звичайний собі ізгой, що просить правди на свого жорстокого господиня. Вартові відправляли його до тисяцького, або до воєводів, бо знали, що князь потребує спочинку. Мстислав не вступався, спинилася сварка; вкінці отворилися двері і у темряві почувся звінкий, а так добре звісний усім голос:
— А що там таке при вході? Попилися, котюги?У голосі сьому звучала веселість, яка звичайно огортала князя перед виправами.
— Ні! — відповів вартовий. — Якийсь ізгой на силу преться до вашої княжої милості з якимсь ділом.
— Пусти його, чуєш? Ізгою, чи як тобі там… ходи сюда!
Притьмом кинувся молодець до князя та обняв його коліна.
— Згадай князю, твоє слово нині ранком. Приношу тобі вісти, яких ні ти, ні я, ні хто другий не надіявся. Від них зависить усе, честь, слава, а навіть життя кагана усеї руської землі.
Князь відправив одним движком руки вартових і відчинив двері кімнати.
— Ходи! — сказав.
Війшли у простору але низьку світлицю, вистелену коврами та обвішану золотою та срібною посудою і збруєю. У куті горів на комині веселий огонь зі смільного ріща, а у другому стояла висока і широка лежанка, вистелена ведмежою шкурою. При низкому столі на якому стояв великий збанок меду і срібні чарки, сидів Добриня і Володимир, а біля печі стояла гарна, невеличка ростом жінка з ніжними чертами лиця та веселими очима. Всі троє широко відчинили очі, коли побачили молодця з наляканим виразом лиця та у замараному одязі. Але Святослав засміявся.
— Не бійтеся, любі, сього хлопця, се брат Младана, що тебе, Володимире, учив метати ратищем з коня. Він тепер з Богами радіє у Вираї, а його брат ось між нами.
Молода жінка зітхнула.
— Крівава твоя слава, Святославе, — сказала нахмурившись — та й відай зібрав ти її хиба доволі на свойому віку. Не посидівби уже раз дома!
— Ха! ха! — засміявся князь та погладив кругленький підбородок жінки. — Бачиш, якого тобі сина-сокола подарили Боги? То для нього трудитись мушу. Коли я замкну очі, посягнуть по Новгород і Литовці і Чуди і Ярополк і Олег, не усидіти там Володимирові. Ось я хочу йому добути царство краще за другі, царство дунайських Болгар. Я не хочу, щоб брати від першої моєї жінки казали йому: „Ти „робичич“, слухати нас повинен, а не ми тебе“. Ти сама знаєш, що він сильнійший і мудрійший від своїх братів.
— О так, се правда! — поспішилася підтвердити Малуша і з материнською гордістю поклала руку на кучерявій головці сина.
Міжтим Добриня підсунув молодцеві кубок меду і сей випивши, оправився вскорі.
— Розказуй-но, Мстиславе, свої вісти — сказав вкінці князь, — а ти, Малуше, дай нам дечого попоїсти.
Мстислав чував нераз, що Святослав живиться лишень печеним мясом та хлібом, а ніяких присмаків не добагає, але не дуже вірив у се. Тепер передсвідчився, що так є справді, та що навіть молодий князь Володимир зовсім на батька схожий. Княгиня зняла знад багаття чимало прутиків з куснями жареної баранини і подала їх на срібному полумиску князеві, а сей вручив кождому по одному, не виключаючи і Мстислава.
— Їж, брате, коли будеш ситий, краще розкажеш. А ти, Добрине, не любиш такої їди, тож зїж лише про око один кусень. Вже і так Малуша кривиться, що я приймаю гостей по степовому.
Добриня засміявся, Малуша вдарила князя маленькою рученькою по мягкій чуприні, а відтак всі принялися за їду. Навіть на бідного ізгоя-Мстислава дуже любо поділав сей веселий і щирий родинний настрій і він зі смаком заїдав товсте мясо, загризаючи хлібом.
Аж покінчили усі їду і Мстислав почав розказувати. В міру оповідання похмурніло лице князя, хвилями набігали жили на його чолі, вкінці вдарив рукою об стіл і засміявся тим сміхом, яким сміється ворог.
— То значить, — сказав, — що Никифор і Калокир пошити мене бажали у дурні.
— Так воно виходить, князю, — відповів Добриня. — Біда лише, що самі пошилися, бо Болгарія твоя, Никифора вбили, а Циміскій тебе боїться.
Князь задумався.
— Перш усього, — проговорив по хвилі — належиться подяка сьому ізгоєві за вірну службу. Коли у нього така рука як голова, то старий Ігорів Свинельд найшов наслідника. Але про заплату подумаємо аж за порогами. На тепер дай йому, Малуше, яке не жіноче намисто, але таке, щоби показувало твою вдяку за уратовання життя твойому Святославові.
Малуша, з якої очий вже від довшого часу падали сльози, а уста дрожали з переляку та зворушення, відхилила віко великої, богатими узорами прикрашеної скрині та видобула з нього золотий ланцюг з великим дармовісом. У кождому звені горів самоцвіт, а у дармовісі кілька жемчугів і великий смараґд. Вона повісила се на шию молодцеві і поцілувала його в чоло.
— Се, сину, тобі від жінки, за спасіння мужа. І не ізгоєм тобі бути, а старшим між гриднями.
Добриня був зворушений, Володимир глядів з подивом і пошаною на молодого, а так уже заслуженого хлопця, а Святослав ударяв себе рукою по коліні та видимо чимсь вельми тішився.
Лише Мстислав покраснів.
— Милостивий князю і ти, достойна княгине! — відповів дрожачим голосом — не на се я розказав вам мою пригоду, щоби взяти нагороду. А хочете мене обдарувати, так уже обдаруйте свободою від Рогдая, але пощо сі скарби? Сей ланцюг, се майно. А я за наживу не служу.Святослав поклав йому на плече руку.
— Се не нажива, хлопче, а знак вдяки від дорогої моєї Малуші для тебе. Що ти свобідний, то на те наша княжа власть боронити пригнетених. Се тобі належиться і се ти одержав. А про нагороду поговоримо опісля. Ось ти красше розкажи Малуші за свою рідню, а я з Добринею пораджуся, як-би то завтра уладити похід.
Молодець розказував княгині за батьків, братів, Рогдая, Калину, Власта і нічого не скривав, бо бачив, як спочуваючим та добрим було серце сеї жінки і матері героїв.
І довго в ніч радилися ще князь, найстарший воєвода і наймолодший гридень.
- ↑ конунґ — назва володаря у Варягів.
- ↑ Ярль — скандинавський князь.
- ↑ Протоспатарій — византійський полковник.
- ↑ Хрізотрікліній — золота палата византійських цісарів.
- ↑ Гель — Пекло у Скандинавців. Норни — богині судьби.
- ↑ Гетеріярх — византійський ґенерал.
- ↑ Природну смерть називали поганські Ґерманці „соломяною“ і дуже її боялися, бо хто так помер, сей не йшов у рай Вальгалю, лишень на сумний, мрачний Нальштранд, т. зн. до пекла. Тому Ґерманці старалися гинути у бою, а варязькі старці отвирали собі жили, щоби при їх смерти плила кров.
- ↑ 8,0 8,1 Азґард — місце пробування ґерманських світлих богів у Вальгалі. Богів сих звали Азами. Найзнаменитшими богами були Одін, Льокі і Тсор. Крім сього були ще у Ґерманців боги пітьми, Ніфлюнґи, які перебували у Ніфльгаймі, а дальше велетні і карлики. Перші з них се уосіблення сліпих, живлових сил природи, другі се творча сила, яка в укриттю перед велетнями копичить скарби у підземних печерах. Сі скарби се богацтво природи, яке Ази (лучі сонця) добувають на денний світ весною, убивши велетня снігу, що лежав на сих скарбах (Фафнір).