Іду на вас/XIII
| ◀ XII. На забутому острові | „Іду на вас“ XIII. Утеча |
XIV. Останні дні Доростола ▶ |
|
Слідуючої днини відїхав Калокир, наказуючи пильнувати бранця день і ніч, але заразом мав сторож подбати і про усяку вигоду для нього. Видко хитрий Грек не бажав робити собі Мстислава ворогом.
Поплив день за днем одноманітно, нудно, без зміни та потіхи, а тут міжтим мучила серце туга за своїми і непевність, що діється з князем та дружиною. Нераз згадував Мстислав і Залісся, Калину, Рогдая, Власта, Люта… Часом жалів навіть за Круком, якого мусів полишити у Київі. Як дуже придавсяб йому сей вірний друг у його нудьгуванню. Рибалка Вюн що днини приходив тричі зі сторожем чистити кімнату, приносити їду та напиток, або виносити посуду. Але ні разу не можна було на розум побалакати, бо сторож не відходив від них ні на хвилю.
Крізь вікно, що виходило на лівий беріг ріки, а крізь яке викинув був Вюн рибу, бачив Мстислав також нераз молодого сміхуна, але сей здвигав лише плечима і тряс головою. Надармо посилав йому молодець німі питання поглядом та движками рук, сміхун не відповідав нічого. І так минуло два місяці.
Аж ось одної днини упав сторож на порозі кімнати та викрутив собі ногу. Яким світом те сталося, не знав ніхто і аж довго потім дізнався Мстислав, що сміхун протягнув був на півперек темних східців мотузок. Сторож гукнув на жінку та вояків і вони винесли його з кімнати на діл. З сього скористав Вюн і увійшов до Мстислава. Зразу став застилати стіл і укладати на ньому блюда та збанки. Але коли вже затихли кроки вояків та падькання жінок на сходах, звернувся до Мстислава:
— Воєводо! — заговорив скороговіркою — я Рослав, син кметя з під Іскоростеня, Деревлянин. Вже два роки тому дістався я до неволі і удаю божевільного, бо мені зі сим добре. Бував я у Царгороді, Адріянополі, Атинах і богато бачив і чув. Дурня бач ніхто не соромиться. Тому і остеріг я тебе і остерігаю на дальше. Тям, воєводо, що ти не на Руси, а у грецьких руках, де словами закривають лишень гадки, а висказують зовсім щось друге…
Мстислав горів одначе з нетерплячки і перервав Рославові.
— Остав се! — сказав — я тебе порозумів добре і дальше розуміти-му. Ти мені кажи, що з князем?
— Князь відступив у Доростол і борониться від Болгар і Греків перед містом. У чистому полі не встоїться лава руських дружин перед панцирними комонниками.
— О, вони певно не візьмуть його силою! — закликав Мстислав — він орел, а вони кури. Горе їм!
— Великою є сила Перуна, — се правда, — але нема у нього як і у Дажбога лести, підступу, грецького вогню, страшних метавок на огонь і каміння! Поки держиться князь у полі, поти гаразд. А раз замкнувся він у городі, так буде біда!
— Чомуж-би йому тікати у місто?
— Їсти нема що, людий богато, поживи мало, тому і сил не достає. Голод!…
Мстислав понурив голову.
— Тікаймо, Рославе! — сказав по хвилі. — Я мушу бути при князеві і побідити, або згинути враз із ним. Поможи мені!…
На сходах почулися знову кроки. Урядник цісарської поліції ішов заступати сторожа при вечері. В сій хвилі запіяв Рослав мов півень, так що Мстислав аж відскочив.
— Хай не знає, бісова харя, що ми балакаємо, — сказав шептом. — Я до утечі вже усе зладив, недостає мені лишень сталевого долота, щоби виважити крату. Але сторож має таке знаряддя і я постараюся украсти його. А ось тут — Рослав видобув з кишені клубок мотузка — мотузок. Спусти його мені крізь вікно, як обізвуся двічі пугачем…
У сій хвилі війшов у кімнату урядник, киваючись на коротких, грубих ногах.
— Ква, ква, ква! — закахкав Рослав, тріпаючи руками, мов утка крилами. — Молодець не здержався і порскнув сміхом. Пришелець почервонів з досади, але поклонився і сів за стіл. Він і в голову не клав, щоби „біснуватий“ розговорював із бранцем.
Але не ішла Мстиславові у рот їда. Спокою не давала йому гадка, що може якраз у тій самій хвилині не мають його товариші що до уст вложити. Він швидко покінчив їду на превелике вдоволення його товариша, який уважав себе у праві зїсти усе, що остало і з противним плямканням змітав усе зі стола.
Аж вийшов і він і Мстислав остав сам. Довго в ніч не міг заснути. Раз у раз привиджувалися йому князь, Шварно, Лют, дружина, Печеніги, усі голодні з постяганими поясами, поблідлими лицями, знесилені, охлялі.
Коли молодець збудився, лице його було вогке від сліз, пролитих крізь сон. У ранішній молитві благав він горячо Хорса-Дажбога післати князеві та дружині поживу і силу відразити ворога.
У журі та смутку перебув Мстислав знову кільканацять днів. Аж ось одної днини укрився Дунай мракою. Синяві клуби гонив буйний західній вітер долі водою, крізь вікно втискався у самітню кімнату на вежі вогкий, холодний воздух. Ударило крило вітру о мури і понуро засвистіло у гиллі дерев. Повороніла дунайська хвиля, високі вали ішли від осередка ріки до берега і з хлюпотом обливали підніже вежі.
При світлі оливної лямпи сидів Мстислав у кімнаті і слухав понурого виття вихру та своїх безпотішних дум. Сум, чимраз глибший, чимраз важкійший огортав його. На молоду, моторну душу налягла самота важким каменем і бралася здавити у ній усі проблески сили та діяльности. Мрак огортав його голову, безмисленно і тупо гляділи погаслі очі у темряву.
Коли втім: Пугу! пугу! — озвався двічи пугач у гиллі явора і наче дух „біснуватого“ Вюна вселився у молодця. Мигом — скочив до вікна і спустив шнурок у долину, привязавши до нього срібну ложку від вечері.
— Пугу! пугу! — загудів пугач за вікном, а по хвилі витягнув молодець на гору мотузок. До нього привязав Вюн доволі грубий ремінь від аркана, якого уживали болгарські та печенізькі їздці. Здивувався зразу Мстислав, але відтак зрозумів, що по сьому ремені спуститься з вікна на землю. На кінці ременю висів клевець і долото. Головка клевця була обвинена шкірою. І ремінь і шнур були вогкі. На дворі падав дощ.
Молодець сейчас взявся за діло: підважити крату у вікні і се удалося йому дуже швидко. Бач ніхто і не думав, щоби хто міг з острівця утічи. Одинокий човен був по тому боці на правому березі ріки, а на острівці було лише маленьке човенце Вюна, у якому лиш одна людина могла пуститися на воду. Тому ніхто не добачив, що ржа давно уже перегризла зелізні штаби крати. По півгодинній праці крати уже не було. Не було чути і ударів клевця, бо скіра глушила їх, а свист вихру не допускав ніяких гомонів до уший вартових на сходах та у пристані. Легко мов кіт скочив Мстислав на землю і побачив сейчас при собі лежачу стать Рослава.
— Умієш плавати, воєводо? — спитав сміхун місто привитання.
— Слава Велесові, умію.
— Се гаразд. Стрибог розгулявся нині. Він і донесе нас куди треба і нанесе дощику, який затре усі сліди за нами. Ходи, воєводо!
Хильцем, смагані вітром і дощем, пересувалися молодці до берега. Тут ждало маленьке човенце, справжня оріхова лупина, навантажена всіляким припасом, так що оставало місце хиба для одної особи.
— Роздягайся, воєводо і пливи зі мною. Ти не зумієш таким навантаженим човном орудувати, а притім — ту засміявся Вюн — доволі я намокся, змокни і ти дещо!
— Нічого! Допоможіть Водяні!
Молодець скинув одіж, і серед кромішньої пітьми всів Рослав у човен і відбив від берега. За човном плив Мстислав, придержуючись човна одною рукою. Скоро щезла у тумані за ними понура вежа забутого замку. Через хвилю видніло ще у мраці світельце оливної лямпи високо над водою, аж і воно счезло. Мрака, пітьма і дощ обняли утікачів звідусіль, мовчки посувалися вони до правого берега ріки.
І ось зачорніла перед ними темна пасмуга повна говору, шелесту та плюскоту филь, се прибережні очерети.
Молодець став раз у раз зачіпати ногами о корняки шувару, о підводні ростини, вкінці застряг у намулі.
— Кладися черевом на воду! — радив Вюн і зі здвоєною силою пер човен до берега.
Аж ось показалися перші купини ситнику і купчатки, лозина та верби, а по хвилі вискочив Рослав на беріг.
Мокрий та перемерзлий Мстислав послідував за його приміром і одягнувся у свою одіж. Рослав добув з човна два мішки, а з одного витягнув ухатий збанок з затичкою.
— Напийся, бо вхопить тебе пропасниця, а тоді хиба вертати прийшлосяб.Мстислав послухав. Сей простий чоловік вів його мов дитину і молодець слухав його без спротиву, бо знав, що тут більше значить знання місця й обставин, чим досвід, хитрість, відвага та хоробрість. У збанку було сильне грецьке вино і вскорі почув молодець, як любе тепло розливається по його тілі.
— Щож тепер? — спитав шепотом.
— А ось, глянь! — відповів Рослав, указуючи на ріку кільканацять кроків від себе.
На темно сірому тлі води чорніло щось при самому березі, наче пень дерева.
— Що се?
— Се човен Калокира. У ньому є варта. Один спить до півночі, другий від півночі. Та нині хиба оба заснули.
— Де? у човні?
— Так.
— Ну гаразд! ось тобі долото! Коли дам знак, так ти сим долотом по голові сього, що спить. Я займуся другим.
— Еге ж!
Тепер обіймав провід воєвода і Рослав добре знав, що лицар, який є любимцем Святослава, мусить бути неаби яким борцем.
Проти усім сподіванням вартовий не спав, ані не сидів у човні, лише стояв, спершись на щит при березі. Але шум вітру приглушив кроки Мстислава. Коли підійшов на сяжень, шепнув Мстислав до товариша.
— Бігом до човна!
Не надумуючись пігнав Рослав бігом.
— Стій! стій! — гукнув вартовий і хотів було пігнати за ним. Та в тій хвилі впало йому на голову щось важке, велике і мягке. — Се Мстислав ударив його з усього розмаху по голові… мішком. Закітлувалося у темряві, залунав брязк щита, що падав на каміння, відтак оклик: Кіріє! а потім замовкло усе.
— Рославе! — почувся голос у темряві. — Ти готов?
— Готов! а ти воєводо?
— І я! але мій ще живий!
— Давай його сюди!
Мстислав затягнув Грека до човна, де лежав уже другий Византієць, як опісля оказалося убитий долотом Рослава. Сміхун бач ударив у висок і череп пук від удару.
Сейчас вкинули молодці у човен мішки та виплили на середину ріки. Там вкинули у воду небіщика, а покріпивши другого, якого лише приголомшив удар Мстислава, посадили його до весел і плили аж до ранку.
Коли на сході перед ними стала вода біліти у сірині розсвіту, покермував Рослав човен до багнистого лівого берега ріки, де припочивали оба весь день. Вечером поїхали далі, а Грека пустили живим. Не так-то швидко міг він вернути до своїх.
Усі грецькі та болгарські сили були по тому боці ріки. Тому не боялися зради. Рівнож не боялися погоні, бо з острівця не міг ніхто рушитися без човна Калокира та чайки Вюна.
І так їхали вони ніччю, а днем спочивали, доки не доїхали до Доростола.
Вже ранком тої самої днини побачили на овиді луну пожарища, а коли зійшло сонце, чорні дими мов від пожежі. Східній ранішній вітер приніс їм воню диму та спаленини.
— Ось ми вже і дома, — сказав Мстислав.
— Ба, але годі буде дістатися у город. На ріці фльота.— Щож робити? підемо далі пішки. Згода?
— Твоя воля, воєводо, а Богів ласка… може дійдемо.
— Так ходім!
Перейшли ріку і у добре укритому місці, недалеко від міста, там, відки виїздив у перве Святослав на погром фльоти, вийшли на беріг. Хильцем вилізли на малий горбок і з між корчів поглянули на город та його околицю.
До міста було ще звідсіля доволі далеко, але мимо сього уся рівнина була вкрита гуртками людий. Мало було одначе між ними вояків. Були се головно болгарські мужики, які під доглядом грецьких вояків і офіцирів тягли на шнурах величезні машини. Були там катапульти, що виглядали наче величезні ворота з грубезними пружинами зі скручених конопляних линв, далі звичайні метавки з величезною деревляною варехою, у яку кладено каміння, шопи з таранами та сверлами до розбивання мурів, далі журавлі наче при колодязях, при яких місто відер висіли коші. У сі коші сідали лучники, журавель підіймав їх горі і з відси мали вони обстрілювати оборонців міста. Але найбільшою та найгрізнійшою машиною була велетенська вежа з дерева, гуляй-город з кількома поверхами. На долі стояв таран до розбивання мурів, на першому поверсі вікна з помостом для піхотинців, що ішли приступом на мури, на другому вікна для стрільців, а на горі дула грецького вогню.
Страшна ся вежа, уся крита шкірами, посувалася вперед по помості з дощок на деревляних валах мов чайка на волоці, але до сього треба було і соток рук. Тому византійські війська зігнали з усіх дооколичних сіл населення, щоби підкочувати машини під місто на вал, який усипало військо рівнобіжно до стін Доростола.
Розглянувшися у положенні, оба молодці стали радитися шепотом. Але недовго тревала ся нарада. Вони могли лише крізь табор Греків пробитися у город бо на ріці стояли судна та їздили човнами варти. Скоро уложили собі плян, а по хвилі, кинувши списи і щити, поховали ножі та топори під плащі і змішалися з найблизшою ватагою мужиків.
— Відки ви? — спитали їх.
— З під Преслави! — відповів Вюн. — Зловили нас і пригнали, Бог-би їх побив.
— Гей, гей, неволя! — зітхали мужики. — Минувся добрий час правди та свободи. Бояри та Греки горою.
— До шнурів, до шнурів! — собаче насіння, гей! — закликав у сій хвилі офіцер.
Всі, а з ними Мстислав і Вюн кинулися притьмом тягнути гуляй-город до валу під містом.