Ілюстрована історія України/Безкоролївє

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

75. Безкоролївє. Що козаччина не програла переяславської війни, а навпаки ще сильнїйшою ногою стала на Українї, се було дуже корисне в тодїшнїх українських відносинах: наближала ся хвиля, коли українське громадянство збирало ся дати рішучу і властиво вже останню битву за справу народню на полї парляментарнім, соймовім. Виступити могла тут сама тільки українська шляхта, її слабкі останки які ще тримали ся при своїй народности; але важно було, щоб вони чули за собою широкі круги громадянства українського, реальну силу козачу і щоб польська суспільність теж відчула се.

Доживав свої останнї днї король Жиґимонт, сей невблаганний ворог народнїх змагань українських, і все на Українї й Білоруси готовило ся до рішучої боротьби, що мала бути зведена по його смерти, при виборах нового короля і виготовленню расtа conventa, себто тих умов, що мали бути йому при виборі предложені і ним прийняті та присягою потверджені, по конституції польській. Ще за житя його українські посли, бачучи, що не можуть нїчого добити ся на соймі против завзятя Жигимонта, казали унїатам: „бачимо, що нїчого не здобудемо, поки живе сей король, але під час безкоролївя ми всїми силами повстанемо на вас“. І коли пішли вістки, що король догорає, король вмирає, — українське громадянство, шляхта, духовенство, брацтва, міщанство, козацька старшина — всї почали готовити ся, шоб натиснути на Поляків і на будучого короля, аби вже раз скінчили ся ті незносні кривди, які дїяли ся українській народности, церкві, культурному і національному житю.

224. Петро Могила.

Король умер в місяці квітні 1632 р. Хоч у нього були сини, і старший з них Володислав вперед уже вважав ся батківським наслїдником, про те по польській конституції треба було його вибирати, і то насамперед скликати сойм конвокаційний, шоб завести порядок на час безкоролївя, потім сойм елєкційний для вибору і вироблення расіа сonvеntа, і нарештї сойм коронаційний для короновання. Сойм конвокаційний був скликаний зараз лїтом того року і вже на нїм українські депутати — а серед них особливо старі парляментаристи волинський депутат Древинський, браславський Кропивницький і поруч них новий діяч Адам Кисіль — всїми силами добивали ся, щоб українська справа була полагоджена насамперед, а без того шоб не приступати до вибору королівського. Подтримували їх також посли від козацького війська, вислані тодїшнїм гетьманом Петражицьким-Кулагою: добивали ся заспокоєння віри, а для себе — права участи в виборі короля, нарівнї з шляхтою. Се була важна справа, вона висувала питаннє про участь козаків в соймованню взагалі, а се дало б їм важний вплив на полїтичне житє. Але шляхта спротивила ся допущенню козаків до вибору, а посли козацькі якось не вміли постояти перед високими панами; дарма, що Кулага для сильнїйшого вражіння посунув з військом на Волинь і тут маєткам козацьких неприхильників дав почути на собі козацьку руку. Справу ж віри православної відложено на сойм елєкційиий. Се дуже не сподобало бало ся в українських кругах і з тим більшим завзятєм ставили ся вони на елєкційнім соймі, скликанім на осінь.

На першім плянї стояла справа владиків. Православні хотіли добити ся того, щоб старі православні владицтва, монастирі, церкви відібрано від унїатів і віддано православним; але так далеко іти не важили ся навіть ті що хотіли православних задоволити, втім і сам королевич Володислав. І так йому приходило ся йти супроти польського духовенства і завзятих католиків, шо були поміж сенаторами й иньшими діячами Польщі. Нарештї стало на тім, щоб розділити владицтва і всяке иньше добро давнійшої православчої церкви між православними й унїатами. Постановлено зробити дві митрополії, православну і уніатську, а владицтва поділити по половинї: православним дати владицтва: львівське, перемиське і луцьке на Вкраїні та зробити їм одно нове владицтво на Білоруси, а унїатам віддати давнїйше владицтво полоцько витебське на Білоруси і три українські володимирське, холмське, пинсько-турівське; мали бути розділені між ними також церкви й монастирі — осібними королївськими комісарами. Православні хоч не хоч мусіли згодити ся на се. І то королевич тільки своїм особистим впливом переводив сей закон, против виразного супротивлення духовних і богатьох світських сенаторів, що не хотіли згодити ся на се без дозволу папи, ну а папа певно не дав би на те дозволу. Володислав посилав ся на те, що треба задоволити Українців і козаків з огляда на Москву: з Москвою він збирав ся воювати, бо кінчало ся перемирє, а як не задоволити православної справи, то козаки не схочуть помагати, або й під Москву підуть. Справді між козаками Копинський, тодїшнїй митрополит, пускав такі гадки, що в Польщі однаково нічого не добють ся: Треба йти під московського царя. Кінець кінцем Володиславу вдало ся прихилити богатьох сенаторів до тих уступок для православних. Мали бути також видані закони про рівноправність православних по містах то що — але про се шкода говорити, бо то все зістало ся на папері тільки.

Які б не великі були ті здобутки українські, та все таки й вони значили дуже багато; при тих слабких силах православних Українців, якими вони могли роспорядити на соймі, і то була велика побіда — остання парляментарна побіда, здобута останками української шляхти, що слїдом змалїли й росплили ся майже до решти серед шляхти польської.

Українці рішили кувати зелїзо поки горяче, і зараз узяли ся до вибору митрополита. Тих самовільно поставлених владиків і митрополита Копинського правительство не хотіло прийняти, і в тім православні мусїли уступити. На митрополїю тут же на місці вибрано Петра Могилу, печерського архимандрита. Він мав між польськими панами знайомости, свояків і приятелїв, свого часу потягав за правительственними заходами коло зєднання православних з унїатами, тому Поляки хотіли його бачити митрополитом на місце Копинського. Українці, особливо козаки з початку дивили ся на нього невірно, як настав він печерським архимандритом (1627). Він тоді заходив ся заводити в Київі свою власну школу — колегію для науки латинської, против школи брацької, і ріжні правовірники православні підняли на нього козаків, а ті збирали ся вже побити учителів тої школи і самого Могилу, підозріваючи в тім якусь лядську штуку. Могила мусїв відступити від свого і кінець кінцем стало на тім, що він прилучив свою школу до брацької, взяв її в свою опіку, як старший братчик, і реформував її на свій спосіб — на взірець єзуїтських колегій сучасних, аби могла з ними витримати конкуренцію. Уступка, зроблена ним, помирила з Могилою Киян і козаків, а велика енергія й запопадливість, яку показав він і в сім дїлї і в иньших справах церковних, здобула йому поважаннє в українськім громадянстві, і воно досить радо згодило ся вибрати тепер його митрополитом.

225. Руїни собора св. Софії в Київі (з сучасного малюнка).

Не помилило ся, бо справдї Могила зєднавши в своїх руках величезні монастирські засоби з властю і авторитетом митрополита, вмів покермувати справами освітними й церковними енергічно й вдатно. В його руках зістав ся Печерський монастир з величезними богацтвами, йому віддано тепер иньший пребогатий монастир Пустинсько-Миколаївський; Михайлівський, де проживали попереднї митрополити, також перейшоврейшов під його вплив. Далі зіставав ся він старшим братчиком і керманичем брацтва. В його руках зібрали ся всі засоби, всї інституції православного Київа. І він використав отсї небувалі засоби й авторитет. Відживив й упорядкував запущене і розстроєне церковне житє православне. Високо поставив брацьку колегію — пізнїйшу київську академію, що на честь його потім носила імя „Могилянської“. Розвинув великий рух видавничий дбав про розвій літератури й учености, хоч, треба та сказати, ся київська могилянська ученість досить далека була народньому українському житю, бо приноровлялась більше до церковно-словянських взірців, з одного боку, і до польсько-латинської культури шляхетської — з другого. Понятє про народню українську стихію ще не встигло виробити ся ясно, а навіть подекуди нова шкільна наука й письменство пішли назад против початкив письменства на живій, розговірній мові, що заявили ся вже перед тим. Але сього тодї не бачили і високо ставили енергію і рухливість нового митрополита.

226. Св. Софія по Могилиній реставрації (з малюнка 1651 р.).

Свою енерґію і запопадливість Могила показав зараз по виборі, зайнявши ся вибором православного владики для Перемищини, де засів був унїат Крупецкий і не хотів уступати ся, хоч як його хотіли позбути ся Українці. Вибрано владикою українського шляхтича з Волини Гулевича-Воютинського, чоловіка дуже завзятого — хотїли мати такого, щоб видер з рук унїатів се владицтво, признане останнім законом за православними. Але з різких виступів Гулевича — оружних наїздів, які він чинив, проводячи місцевою українскою шляхтою, щоб відібрати церкви та маєтки своєї епархії, скористали Поляки, добули на нього засуд і потім той засуд зняли за дорогу цїну — за роздїл перемиської епархії на православну і унїатську.

Могила був обережнїйший. Він теж мусїв здобути силоміць свою катедральну церку — св. Софію, що була в руках унїатів. Але се зробили його люде наперед, а Могила приїхав на готове. Се було в звичаях того часу, і серед православних тільки збільшило славу Могили як чоловіка, що вміє сильно постояти за добро православної церкви, і за се пробачили йому навіть суворе поступованнє з попереднім митрополитом Копинським, що не хотїв добровільно уступити ся перед Мотилою, вважаючи його лядським прислужником. Та мусїв.

Кияне, духовенство, доохрестна шляхта українська радісно витали Могилу, стрічами, промовами, віршами й школярськими ораціями. В його особі святкували свою першу національну побіду по стількох лїтах смутку, неволї й пониження.