Ілюстрована історія України/Брацтва

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

62. Брацтва. Ми вже бачили, що ще в 1530 — 1540-х роках українське і білоруське міщанство, бажаючи мати лєгальну форму для своєї органїзації й органїзовання иньшої суспільности, скористало для сього з старинної орґанїзації брацької. Зреформувало її на взірець брацтв ремісничих цехових і тим способом приладило предковічну брацьку органїзацію до нового міського устрою й житя, принесеного польським панованнєм. Зміст в сих нових брацтвах зістав ся старий, небогатий: опіка над церквою брацькою, над убогими своїми членами. В дїйсности заповняла житє брацтва оборона своїх національних прав: особливо так було у Львові, де більш нїж де українське міщанство відчувало чуже ярмо над собою, і брацтво стало головним огнищем і органом сеї боротьби.

Ілюстрована історія України (1921). c. 181.jpg
181. Кінцївка з видань Шваипольта Фюля 1491 р. (Найстарші видання, друковані в Кракові для українських і білорусьских земель, поки духовенство католицьке їх не заборонило).

Середину XVI в. зайняла у Львові боротьба за відновлене владицтво православне, до котрого католицький арцибіскуп львівський заявляв далї свої претенсії. Пізнїйше, з 1570 роком здіймають укрїнські міщане міста Львова нову боротьбу за рівноправність: ріжні обмеження тим сильнїйше давали їм себе чути, що протягом XVI віку українське міщанство тут дуже зросло і числом і достатком і культурною силою. Але і сим разом йому удало ся вибороти тільки деякі досить незначні полекші, а давня нерівноправність лишила ся далї. Слїдом захопила Львовян боротьба за калєндар: власне у Львові більше нїж де правительство і католицьке духовенство заходило ся змусити православних, щоб разом з католиками прийняли новий, поправлений калєндар. Але православні вважали се замахом на своє церковне житє і стояли на тім, що доки вони добровільно не приймуть нового календаря, нїхто не може їх до того змушувати. Справа ся дуже розворушила Українцїв, приходило до ріжних насильств від католицьких панів, духовенства і уряду — бійок, арештів, — але Українцї таки справу свою одстояли й добили ся признання своєї автономії в справах церкви і культури.

Коли в українськім громадянстві почала виясняти ся потреба національної культурної й освітної роботи для охорони і піднесення національного житя, сї гадки опановують також і львівських братчиків. Серед них виступають найбільш горячі оборонцї освіти, школи, письменської роботи — а перед усїм своєї української школи, школи і школи, як єдиного ратунку від національної загибели. Мало значить дбати про церкву, доводили вони — церква без освіти, а значить без школи — безсильна. І в тім напрямі розпочинаєть ся жива робота серед львівського громадянства.

Ілюстрована історія України (1921). c. 182.jpg
182. Грецько-українська граматика 1591 року, зложена в брацькій школї львівській.

Вже в 1570-х роках удав ся під крила львівського брацтва Іван Федорович, покинувши Заблудів. Але братчики, зайняті будовою нової церкви брацької на місце погорілої, не спромогли ся на значнїйшу матеріальну поміч йому. Друкарня Федоровича скоро опинила ся в заставі у Жидів, а сам він, надрукувавши у Львові тільки одну книгу — Апостол (1547), перейшов до кн. Острозького. Одначе потім вернув ся таки до Львова, пробував на ново пустити в рух свою друкарню та так і вмер, не добивши ся свого (1583). Друкарню його почали у заставцїв торгувати купцї з чужих сторін. Але Львовяне не хотїли її пустити з свого міста, і владика львівський Ґедеон Балабан з братчиками видали Жидам векслї й викупили друкарню, а на сплату почали збирати гроші по всїй Українї, аби не упустити з рук той „скарб особливий“.

Та братчики, не вважаючи на недостачу грошей, думали тодї не про одну друкарню: хотїли гарної школи, задумували поставити дім брацький, щоб у нїм примістити і ту школу і друкарню, і шпиталь для убогих і калїк. Коли з кінцем 1585 р. приїхав до Львова патріарх антіохийський Иоаким, братчики удали ся до нього з прошеннєм, щоб від себе заохотив усе українське громадянство, аби своїми жертвами помогло їм на заложеннє школи „для научення дітям всякого стану — аби не був рід їх наче безсловесний задля ненаучення“. Патріарх послухав, видав окружну грамоту в сїй справі, а так само і владика Ґедеон, закликаючи як найгорячійше всїх православних.

Заразом, ставлячи собі такі високі завдання та відзиваючи ся до християнських і національних почувань своїх земляків, братчики вважали потрібним і своє брацьке житє відповідно до того поставити на вищу ступінь. Вони порішили скасувати зовсїм брацькі пири. Від сього часу брацькі сходини мали служити до поучування в вірі і освітї: полагодивши біжучі справи, братчики мали займати ся читаннєм добрих книг і поважними розмовами; мали слїдити за добрим житєм своїх членів, напоминати їх, а непоправних і упертих зпоміж себе виключати. Вся устава була перейнята духом віри і самовідречення.

Коли сю нову уставу братчики предложили до затвердження Иоакиму, патріарх, надививши ся перед тим на непорядки в українській церкві, був незвичайно утїшений таким високим настроєм і замірами братчиків. Він не тільки похвалив їх заміри, але ще й надав їм ріжні поручення і права перед тим нечувані: аби вони наглядали також за духовенством, про всякі непорядки доносили епископови, а як би епископ їм противив ся і не поступав по закону — то й йому б противили ся як ворогови правди. Постановив також, щоб усї иньші брацтва були послушні сьому львівському успенському брацтву.

Се були занадто великі права, які перевертали всї порядки церковні, і були дані брацтву непотрібно і необережно, бо мусїли його привести до непорозумінь з духовенством. Але не тільки Иоаким так зробив, а й патріарх константинопольський Єремія, що приїхав два роки пізнїйше, потвердив сї постанови. Брацтво львівське було винесене сим на незвичайну висоту, брацькі заходи дістали найвищу похвалу, і се мало той у всякім разї користний наслїдок, що розбудило живий рух серед міщанства українського. По містах більших і меньших люде починають закладати брацтва, або переміняти давнїйші на взірець львівського, піддають ся під зверхність і опїку його; за прикладом Львовян заходять ся коло закладання шкіл і з львівської школи беруть собі учителїв, або посилають туди своїх на виучку. Наприклад знаємо припадком про заложеннє таких брацтв зараз за львівським не тільки в Рогатинї, Городку, але і в таких зовсїм маленьких місточках як Гологори, Сатанів. По всїх більших містах також засновують ся брацтва — в Перемишлї, Берестю, Луцьку й ин. І головно всї інтересують ся школами.

Ілюстрована історія України (1921). c. 183.jpg
183. Церква львівського брацтва, будована з кінцем XVI і в початках XVII в.

Письменська і видавнича дїяльність при львівськім брацтві не розвинула ся замітно — бракувало для сього засобів, котрі мав острозький кружок завдяки помочи Острозького. Острозький кружок визначав ся своєю видавничою і письменською дїяльністю до початків XVII в., а потім, від другого десятилїтя XVII в. кружок київський, що мав в своїм роспорядженню богаті скарби лаврські. За те школа львівська йшла дуже добре, мала своїх визначних учителїв і учених з людей місцевих і приїзжих Греків, як Арсеній архієпископ, Стефан Кукіль, або по книжному перехрещений на Зизанія, його брат Лаврентий, Кирило Транквілїон-Ставровецький — все визначні учені і письменники, Іван Борецький (з Бірчі), і пізнїйший київський митрополит і ин. Сї успіхи львівської школи, що мала бути школою вищою, в тім родї як школа Острозька, дуже втїшали громадянство і заохочували до закладання по иньших містах шкіл меньших, які б служили ступенем до школи львівської. Так наприклад перемишльський владика і міщане, закладаючи брацтво, перш за все думали про заснованнє школи. „Ся наша сторона і повіт дуже оскуділи в наученню, а люде з благородного стану (тутешня дрібна шляхта українська) дуже бажають мати учителя і давати дітей своїх до науки письменної“, писали вони до братчиків львівських, і просили прислати їм учителями своїх виучеників, мабуть Перемишлян з роду.

Ілюстрована історія України (1921) 154.jpg
154. Каплиця при дзвіницї брацької церкви у Львові, збудована в XVI віцї.
Вся ся шкільна наука, як у тих школах низших, так і вищих мала виразний релїґійний характер: науку починали від церковних книг і метою її ставили знаннє Святого Письма, християнської науки. Але про те знаходили ся між українським громадянством люде, яким здавало ся, що все таки сї школи занадто відбігають від православного преданія, бо вчать своїх учеників трохи й світських предметів, яких учили в сучасних школах католицьких. Не подобало ся їм також, що для зрозумілости церковні книги толкують ся на сучасну українську мову, їм здавало ся, що треба як найвірнїйше, найщільнїйше держати ся церковно-славянської мови і самої тільки церковної науки, бо инакше, хоч трохи відступивши, вже підпадуть під спокусу сучасної світської мудрости і католицької культури. Особливо між такими оборонцями старини виступав афонський монах Іван з Вишнї (з Галичини), найвизначнїйший письменник і публіцист того часу. Він спорив ся з львівськими братчиками і в писаннях виступав против сучасних новин. Але не вважаючи на його велику повагу і красномовність, в тім його не слухали: всі мали те глубоке переконанню що тільки добре уряджена наука, яка могла б витримати конкуренцію католицьких шкіл, приладжена до житя, приступна, а для того подавана на мові народнїй, — може виратувати українське громадянство від національної загибели. Се дуже горячо висловляєть ся в книзї „Пересторога“, що вийшла з львівських брацьких кругів.