Ілюстрована історія України/Відновленнє гетьманства і гетьман Апостол

Ілюстрована історія України
Михайло Грушевський
Відновленнє гетьманства і гетьман Апостол

100. Відновленнє гетьманства і гетьман Апостол. Україна зістала ся безбороню в руках колєґії й Велямінова. Визначнїйші старшини сидїли в вязницях в Петербурзї, всї иньші присїли з страху від царського гнїву і кар і не насміляли ся піднести голосу против всесильного Велямінова, а ріжні підлизи прислужувались йому, помагаючи заводити московські порядки на Українї. В Стародубський полк полковником призначено майора Кокошкіна, в Чернигівський теж Великороса Боґданова. Україну наповнено великоруським військом: в декотрих полках стояло по цїлому полку, в декотрих по половинї і більше. Все се військо против всяких прав утримувало ся от уже другий десяток лїт коштом української людности, і колєґія накладала на удержанне московських військ все нові й нові податки і побори. Так напр. в 1722 р. вона зібрала 45 тис. рублїв податків і 17 тис. мір муки для московських військ, а в 1724 вже 140 тис. рублів і 40 тис. мір муки. І разом з тим далї нищило ся козацтво всякими роботами: так в 1723 р. вислано 10 тис. козаків над Каспийське море, на р. Сулак, будувати кріпость св. Хреста, в 1724 р. їх велено вернути, але на їх місце вислано свіжий віддїл козаків, теж десять тисяч, і так далї…

Страшенна руїна нависла над Україною і люде вже не знали, звідки сподївати ся ратунку. Але смерть Петра (на початку 1725 р.) змінила відносини. Його жінка і наступниця Катерина з своїм головним помічником Меньшіковим не чула себе так сильно і певно, як грізний Петро, і вважала потрібним дещо попустити — між иньшим і Українї. Тим більше що заносило ся на нову війну з Туреччиною, військо козацьке потрібне було для війни, а заразом побоювали ся петербурські правителї, щоб українська старшина, розгнївана всїм попереднїм, не задумала вчинити якогось бунту. Через те Катерина з Меньшіковим збирали ся дозволити вибрати гетьмана, скасувати колєґію — повернути давні порядки в управі і скинути новозаведені податки. Одначе знайшли ся й рішучі прихильники Петрової полїтики, які завзято противили ся таким відмінам. Особливо Толстой між ними посилав ся на наміри покійного царя, що він умисно не позволив поставити гетьмана і покоротив власть полковників і иньшої старшини, „даби Малую Россію к рукам прибрать“, — в тім напрямі вже зроблено богато, а заразом підкопано становище старшини, піднявши против неї поспільство — „полковники и старшины съ подданными пришли въ немалую ссору“, і нїяк не можна тратити сих здобутків Петрової полїтики, повертаючи Україну до старих порядків. Сї голоси взяли гору, і все скінчило ся на дрібних полекшах: випущено з вязниць арештованих старшин — котрі ще там не повмирали. Також зменьшено трохи податки і замість походів на Сулак заведено грошевий даток.

Одначе незадовго, весною 1727 р., вмерла цариця Катерина, імператором росийським став внук царя Петра, малий Петро II, а при нїм всевласною особою опинив ся Меньшіков. Меньшіков же, захопивши величезні маєтности на Українї, був не в згодї з малоросийською колєґією й стояв за приверненнє старих українських порядків. А скоро по тім Меньшікова повалила партія Долґоруких, захопивши під свої впливи молоденького імператора, ті ж Долґоруки були противниками взагалї Петрової політики, хотїли вертати все до старини, так що ся зміна тільки ще скріпила заміри повернути Україну до старих порядків.

Зараз переведено її наново з-під сенату в мінїстерство заграничних справ. Скасовано малоросийську колєґію і заведені нею податки і побори. Старшин, яких ще тримали в Петербурзї, пустили на Україну, а натомість Велямінова притягли до слїдства за ріжні непорядки, на які скаржила ся старшина. І нарештї найважнїйше — рішено перевести вибір нового гетьмана. З тим уже лїтом 1727 р. вислано на Україну тайного совітника Наумова, щоб він вчинив вибір гетьмана і був при нїм резідентом. В тайній інструкції поручено йому не допускати вибора иньшої особи як тільки тої, котру правительство на се призначило. А був нею старий полковник миргородський Данило Апостол.

Про те одначе щоб противити ся такій волї царській, старшина анї гадки не мала. Рада була, що відновляють ся старі порядки і прийняла б якого небудь, гетьмана. Апостол же був таки дуже підхожий чоловік для Українцїв, не тільки що його петербурське правительство призначало. Він був старий козак, — казали, що мав сїмдесят лїт, а може й більше. Виростав в тих часах, як українська сила не була зломлена і люде не зневірили ся в можливости вибороти для українського народу свободу і кращу долю. Був оден з близших товаришів Мазепи, як той укладав ся з Шведами, але вернув ся скоро, поміркувавши, що з того шведського союзу нїчого не буде. Тримав ся здержливо і тим кінець кінцем здобув собі віру і ласку правительства, але заразом нїколи не встряв в якусь ворожу для України справу — вів свою лїнїю українську. Належав також до невеликого числа старшин, які не замазали рук своїх кривдою народньою. Так що справдї можна було радїти такому гетьманови.

Старшина заявила, що радо приймає Апостола на гетьмана і по сїм дня 1 жовтня (октября) в Глухові вчинино парадний вибір. Наумов приїхав на площу під церкву, де стояло військо козацьке і нарід; за ним несли гетьманські клейноти. Прочитано царську грамоту, котрою визначено вибір гетьмана, і по сїм Наумов запитав, кого хочуть мати гетьманом. Всї в один голос назвали Апостола, і так по три рази запитавши, Наумов проголосив Апостола гетьманом. Апостол, як годить ся, відмовляв ся, але коли наставали на нього, прийняв вибір і зложив гетьманську присягу на вірність цареви. Була велика радість у всїх — описує в рапортї правительству Наумов.

Вже з сього оповідання бачимо, що повного привернення давнїх порядків українських все таки не було. При виборі гетьманським не було вже мови при укладаннє статей, які мали бути підставою української конституції; не потверджувано й старих прав українських іменем царським. Резидент царський Наумов мав разом з гетьманом полагоджувати ріжні справи, як от скарги на суд військовий. Сей військовий суд (ґенеральний) мав тепер бути мішаний, зложений з трох українських старшин і трох великоросийських офіцерів, визначених правительством. Скарбом військовим мали завідувати підскарбії — оден Українець, другий Великоросиянин. І в військових справах гетьмана з військом козацьким віддано під власть фельдмаршалови росийських військ. А хоч вірили Апостолови більш нїж кому з української старшини, проте по виборі його на гетьмана одного з його синів держали в Петербурзї як закладня, для більшої вірности. Полїтика царя Петра таки не минула дурно й не була цїлком відкенена новим правительством.

Але Українці тїшили ся й тим, що позбули ся велямінівського правлїння й вернули ся до свого автономного житя — хоч і обкроєного. Апостол помаленьку і потихеньку пильнував скріпити власть і значіннє гетьманське, ослабити впливи й мішання в українські справи росийських мінїстрів і воєнних та адмінїстративних чинів. Заразом, як і Полуботок, пильнував завести кращі порядки в урядах і судах і в цїлім правлїнню українськім, оборонити нарід від кривд старшинських, вивести самовільство і хабарництво, щоб не було притоки росийському правительству мішати ся в українські справи та ламати українського устрою. А в відносинах своїх до росийського правительства, показуючи йому всяку охоту і вірність, вів до повернення старих прав, стверджених статями Богдана Хмельницького.

При нагоді коронації молодого царя, на початку 1727 р. виїхав Апостол з старшиною і пробув при дворі більше як півроку, запобігаючи ласки царської й ріжних впливових на царськім дворі людей для можливого привернення української автономії до давнїйших прав. Наслїдком сих заходїв були „рішительні пункти“ постановлені царем і його тайною радою на подані гетьманом прошення в серпнї 1727 р. Не привертаючи Україну до статей Хмельницького вповнї, вони все таки дещо попускали з дотеперішньої полїтики, признавали деякі права українські бодай загально і подавали надїю в будуччинї на дїлї дещо з того здїйснити. Дуже важні обмеження української автономії зіставали ся все таки й на далї. Так напр. признано право свобідного вибору гетьмана — одначе не инакше як за царським дозволом. Право вибору старшини зіставлено за військом, але на дїлї тільки щодо низших урядів: так сотників мають вибирати сотенні козаки і вибравши кількох кандидатів, давати їх на затвердженнє гетьманови, полкову старшину має вибирати полкова старшина з сотниками і значними козаками і подавати на затвердженнє гетьманови; але кандидатів на полковників і ґенеральну старшину мали подавати на затвердженнє цареви. Суд український затверджено по статям Хмельницького — але з тим щоб далї в ґенеральному судї було три члени українські, а три Великороси, — хоч се зовсїм не згідне було з статями Хмельницького; і так дальше.

Найгірше було, що і се все випрошувало ся, викланювало ся і так як дане було з ласки, могло бути каждої хвилї назад відібране — як і справдї відібране було дуже скоро. Але що ж було робити, коли не чуло ся сили бороти ся, доходити свого права. Попереднї подїї показали повну недостачу відпорної сили у українського громадянства — і Апостол вважав своїм обовязком гетьманським кланяти ся, просити і буквально — чолом бити за ласку цареви.

На підставі тих рішительних пунктів переведено вибір нових кандидатів на українські уряди і заповнено вакансії в українській управі. Далї, вибрано осібну комісію з українських юристів, яка мала зібрати в одно закони і права українські і виробити таким чином український „свод законів“. Щоб зробити кінець розхапуванню військових і козачих земель, переведено ревізію прав на землю всеї старшини. Упорядковано на нових основах полкові канцелярії, де збирали ся справи полкової управи. В 1730 роцї видано дуже важну науку судам, в тім дусї як заходив ся Полуботок: всї суди від сїльських і сотенних почавши до військового мали судити ся не одним судєю, а з товаришами, колєґіяльно, і вказано порядок апеляції — обжаловання судових рішень: з судів сотенних в полкові, а з полкових в генеральний військовий; сей ґенеральний суд мав бути судом тільки апеляційним: вчинати в нїм справ не можна було.

Важною подїєю було також поверненнє Запорожцїв. Я згадував уже (гл. 97), що відчуженнє від України під турецькою зверхністю уїло ся Сїчовикам дуже скоро і вони почали просити ся, щоб росийське правительство прийняло їх назад. Гордїєнко і Орлик стримували їх, як могли, але по смерти Гордїєнка тим сильнїше зачали вони просити ся на Україну. Росийське правительство одначе не вважало можливим їх прийняти назад, поки стояла згода з Туреччиною, щоб не нарушити трактату, яким Запорожцїв признано турецькими підданими; але обіцяло їх прийняти, як тільки піде до війни з Туреччиною: росийському війську на випадок такої війни було дуже важно мати Запорожцїв по своїй сторонї. На війну ж зачало заносити ся вже з кінця 1720-х років і поверненнє Запорожцїв стало справою найблизшого часу. В 1733 р., коли почало ся безкоролївє в Польщі, війна була прінціпіально рішена, і лїтом того року Запорожцям післано царську грамоту, що їх приймають назад під росийську зверхність, але коли перейти — про те обіцяно дати знати. Одначе далї чекати Запорожцям не можна було, бо хан кликав їх в похід у Польщу. Тому на початку 1734 р. вони вийшли з Алешок і перейшли на Запороже, на Базавлук. Потім в Лубнях постановлено з запорозькими делєґатами статї, на яких Запороже вертало ся під Росію: жити їм на старих місцях, як жили до 1709 р., і свобідно промишляти; правити ся своєю старшиною, підлягаючи безпосередно головному начальнику росийських військ на Українї; стерегти границь, а за службу свою діставити від росийського правительства що року 20 тис. рублів. По сїм Запорожцї зложили присягу царицї. Було їх тодї всїх понад 7000 чоловіка.

Так були похоронені останнї пережитки Мазепиного повстання на Українї. Тільки невгомонний Орлик, користаючи з нових заворушень: З польського безкоролївя і боротьби ріжних партий за польську корону, куди замішала ся також і Росія, та з росийсько-турецької війни, силкував ся заінтересувати ворожі Росії держави українською справою та побудити їх, щоб сею справою зайняли ся, — але все те було даремне.

Сї Орликові заходи і в оден майже час розпочата війна в Польщі, в Криму та Молдаві змушували росийське правительство бути обережним в відносинах до України. Воно стримувало ся і не повертало різко своєї полїтики, хоч в правительственних кругах росийських давно повіяло иньшим вітром. Цар Петро II вмер 1730 р., його місце зайняла його тїтка цариця Анна і з нею вернув ся суворий настрій її дядька Петра I. Коли старий Апостол захорував тяжко — розбив його паралїж 1733 р., цариця не дозволила передати правління українській старшинї, а поручила правити Україною свому резидентови кн. Шаховскому з радою, зложеною пополовинї з Українцїв і Великоросів; так приготовлено було нове правительство, що мало зайняти місце гетьмана по його смерти. За те зроблено деякі полекші в поборах та податках і зменшено число великоросийських полків, розкватированих на Українї, то що.

Апостол скоро вмер (в сїчнї 1734 р.). Була то як на ті тяжкі часи теж не мала утрата для України. Без сумнїву, він щиро бажав добра своїй Українї і вмів працювати для того добра. Коли його полїтика похила і покірна може вражати неприємно, то треба памятати, як трудно було здобути ся йому на яку небудь твердшу полїтику маючи наоколо себе нові поколїння українського громадянства, виховані в московській школї, зневірені в можливости не то що боротьби, а й просто якогось гідного повождення, призвичаєні запобігати перед усїм московської ласки, — та всяких пройдисвітів, нї з чим не звязаних з українським народом і Україною, що з ласки царських близьких позасїдали на ріжних визначних урядах і не мали перед собою иньшої мети, як збогаченнє своє і своєї сїмї.