Ілюстрована історія України/Зріст козаччини з кінцем XVI в.
| ◀ Зміни в господарстві і заселеннє східньої України | Ілюстрована історія України Зріст козаччини з кінцем XVI в. |
Ілюстрована історія України/Козацькі війни 1590-х рр. ▶ |
|
|
57. Зріст козаччини з кінцем XVI в. Вище вже було сказано, що саме під ту пору, через заходи польського правительства коло заведення порядку в козацтві, за короля Жиґимонта-Августа, Стефана Баторія і Жиґимонта III, витворюєть ся серед козаччини такий погляд, що козаччина служить Коронї польській і за сю свою службу не має підлягати нїякій власти, окрім своєї виборної старшини козацької, і не має нести нїяких обовязків крім сеї воєнної служби — не давати податків державних нї панських, нї робити панщини, нї корити ся власти своїх поміщиків або їх судови. Навпаки козаки вважали, що ще вони мають право збирати ще собі з иньшої людности все потрібне для прожитку війни — з міщан і людей панських і королївських.
Правительство дещо з сього признавало, але за тими тільки козаками, котрих воно брало в своє військо, на свою плату, і записувало в реєстр козацький. Одначе воно їм однаково платнї не платило, тож реєстрове, королївське козацтво раз-у-раз мішало ся з рештою козаччини. Правительство почавши від першого набору (р. 1570) раз-у-раз поновляло його (р. 1578, 1583, 1590), але се не помагало нічого. Реєстрові і нереєстрові однаково воювали з Татарами й однаково уживало їх на свої воєнні потреби правительство і його урядники. Через те козаччина не допускала нїякої ріжницї в „правах і свободах“ між реєстровими і нереєстровими: хто козак і дїло козацьке сповняє, має бути від усього свобідним і тільки до присуду козацького належним. Значить, хто піддав ся під присуд козацький і з козаками в походи ходить, до того вже нїхто нїякого права не повинен мати: нї пан, нї староста, нї уряд міський, і от коли утворив ся такий погляд, то міщане й селяне, які не хотїли піддавати ся панським претенсіям і панській власти, — вони „козачать ся“. Піддають ся під власть старшини козацької, заявляють себе козаками і кажуть, що вони пана слухати і нїяких повинностей на нього сповняти не будуть. Як давнїйше богато козакувало, але не спішило себе заявляти козаками, бо се було званнє зовсїм не почесне, означало неприкаянного чоловіка, — так тепер навпаки: люде, яким зовсїм не війна була в голові, а хотїло ся тільки господарити на свободї, — і такі записують ся в козаки, аби не слухати ся панів. Козаки в тім часї се „непослушні“ міщане й селяне. У нас нема докладнїйших переписей тутешнїх сторін ранїйш як з 1616 р., але сї кидають цїкаве світло й на попереднї десятилїття. Бачимо, як залюдненнє східньої України незмірно зросло, як поширило ся — під саму границю московську, на полудне до самих „Диких степів“, яка маса міст, місточок і сїл поосїдало за останнї десятилїтя — і яка маса в них люду „непослушного“, инакше сказавши — козаків. Єсть міста де на кількадесять „послушних“ дворів — сотнї „непослушних“, а вся земля наоколо міста зайнята козацькими хуторами, що нїякої власти панської не признають, ніякої повинности не сповняють.
Се тим більше кидаєть ся в очи, що і від „послушних“ поміщики, вважаючи на такі обставини, не вимагали богато. Напр. в деяких місцях від міщан вимагали тільки, щоб вони служили військову службу (а міст та містечок осаджувано тут дуже богато, трохи не більше як сіл). В війську козацькім служити і тут служити, здавало ся б, що все одно і меньше клопоту. Але люде, мандруючи сюди, щоб спекати ся панів, не хотїли мати дїла анї з ними анї з їх повинностями, хоч тяжкими хоч легкими. І писали ся в козаки, щоб не мати дїла з панами. Однаково, обставини житя були такі, що край жив в воєннім станї, кождий мусїв бути воєнним чоловіком і жити зі зброєю в руках для власної безпечности. Тому люде з легким серцем приймали на себе обовязкову участь в війську козацькім і в походах козацьких, та піддавали ся воєнній старшинї козацькій, аби не знати вже над собою нїякого иньшого начальства.
Такий оборот народнього житя надавав нову силу і вагу козаччинї: вона ставала вже не простим побутовим явищем східно-українського житя, яким була в початках, а великою соціальною силою, що ставила ся против цїлого шляхетського устрою Польської держави, обіцювала народнїм масам визволеннє від нього, а йому самому руїну.
._c._168.jpg)
Тому як з одного боку сей оборот був дуже користний для козаччини, даючи йому незвичайну силу притягання на народнї маси, так з другого боку приготовляв тяжку боротьбу з польською державністю і шляхетським суспільством. Бо правительство польське, і так не приймаючи того толковання козацьких прав і свобод, яке витворило ся серед козаччини, — тим меньше могло згодити ся з таким ужитком, який робили з того толковання народнї маси українські, під покровом козацьким вибиваючи ся з-під панської власти. Але перешкодити тому було дуже трудно, бо таке покозачене селянство і міщанство стає великою, все більшою силою. Рух народнїх мас під козацький присуд незмірно скріпив козаччину. За останню четвертину XVI і першу четвертину XVII в. вона незвичайно швидко росте і своїм числом, і в поглядах на неї громадянства, і в почутю своєї власної сили й значіння.
Збільшеннє козацтва чисто воєнного, сих степових вояків, для котрих війна була промислом, а здобич — джерелом прожитку, проявляєть ся в частих і сильних походах козацьких. Козаки не вдоволяють ся пограничною боротьбою й степовим добичництвом, а забирають все Чорноморє своїми сухопутними походами, а далї починають і морські наїзди, попереду на сусїдні городи кримські та дунайські, а потім і на дальші — на околицї Царгороду і малоазійський берег Чорного моря. Наші відомости про сї походи бідні, скупі, неповні і дають мало інтересних подробиць. Було б нудно вичисляти рік за роком сї напади, тим більше що далеко не всї й знаємо, — так само і заходи, які правительство польське повторяло, щоб приборкати козаччину і стримати її від нових походів. Як тільки правительство не займало козаччини якимсь своїм походом, так неминуче зачинають ся звістки про те, шо козаки воюють Татар, Турків, Волохів. Напр. по Баторієвім наборі як козаків пущено до дому з московської війни, куди їх було вивело польське правительство, — зараз скарга татарська, що козаки погромили на Самарі татарських послів, які везли з Москви гроші ханови. На весну козаки вибрали ся на Волощину, ведучи з собою кандидата на волоське господарство, що знайшов ся між ними. Баторій, боячи ся, що з того може вийти війна з Турцією, наказав їх завернути: тодї козаки здобули турецьке місто Тягиню (тепер Бендери на Днїстрі), розграбили всю околицю, забрали гармати турецькі й велику здобич: казали, що продали її потім на ярмарку за 15 тис. золотих. Королївське військо погнало ся за ними — вони кинули гармати і втїкли за Днїпро. Щоб утихомирити Турків, наловлено кілька-десять козаків, нїби головних провинників, і стято у Львові на очах турецького посла, та поручено зробити новий набір козаків на королївську службу — 600 козаків взято на службу (1583). Се одначе помогло дуже мало, і вже з кінцем того ж року козаки спалили Очаків і наробили великої шкоди Туркам. Король післав до них свого післанця, шукати провинників — козаки його утопили в Днїпрі.
Баторій вмер, не встигши їх укарати за се, козаки ж далі громили Турків і Татар. Від Москви брали гроші за те що воюють Татар, ханови ж татарському посилали сказати, що готові йому помагати на Турків, з котрими у нього вийшла тодї незгода. Коли Татари пішли весною 1586 р. на Україну, козаки заступили їм дорогу на Днїпрі, відгромили й змусили вернути ся назад. Потім пішли знову на Очаків, здобули замок, вилїзши в ночи по драбинах, вирізали залогу й спалили місто. Рушили знову на Волощину, але господар дістав поміч від Турків, і козаки вернули ся. Вибрали ся за те човнами на море, прийшли під Козлів (тепер Евпаторія), здобули кілька турецьких кораблїв, погромили місто, розбили кількасот крамниць. Поспів на те калґа татарський [1], стала ся битва, але козаки стративши небогато товаришів вийшли цїло. Напали потім на Білгород (тепер Акерман), попалили місто. Розгнїваний султан готовив великий похід; але козаки заступили дорогу, погромили Татар, що йшли до Турків в поміч; самого хана пострілили й богато Татар побили. По сїм і Туркам пропала охота до війни й вони замирили ся, поставивши умову, щоб з козаками зроблено порядок.
._c._169.jpg)
Правительство знов наказало набрати козаків на службу, сим разом тисячу чоловіка, щоб стояли на Днїпрі й стерегли границь (1590 р.). Своєвільників велїло з Низу вивести й більше не пускати на Низ і в степи, анї не продавати їм нїякого припасу, і всїх зловлених на добичництві — як найтяжше карати. Але з сих наказів нїчого не вийшло, козакам взятим в службу не плачено, і вони далї разом з своєвільними промишляли собі здобичею, як могли, походами на землї татарські, турецькі, молдавські. Поруч з проявами такої воєнної енергіі козацької ще важнїйше було розширеннє козацтва по Українї. Після того як козаччина стала вважати ся визволеннєм від панської неволї, козацький присуд починає поширювати ся все далї й далї в глубину так званої волости, то значить — оселого залюднення. Ватаги козацькі під проводом своїх гетьманів, полковників і всяких иньших ватажків розташовують ся серед панських маєтностей Київщини й Браславщини, а далї — і в дальших околицях: то тут то там виникають панські скарги на них, даючи нам вісти про се поширеннє козацтва. Ватажки козацькі збирають всякий припас на військові потреби, чинять наїзди на маєтки панів, котрі їм противлять ся, а людність наоколо „козачить ся“ — пристає до козаків і не хоче більше панам своїм бути послушна, часом і бунтуєть ся на панів. Голосне було наприклад повстаннє в Браславщинї, де міщане браславські з козаками здобули замок, забрали гармату і так кілька лїт жили собі самоправно. Такі події дуже гнївали шляхту, що накликала правительство, аби приборкало козаччину, аби їм не бунтувала підданих. Але правительство, зайняте иньшими справами, не спішило ся і кілька лїт східно-полуднева Україна аж до Полїся була, можна сказати, цїла в руках козаків, на ласцї козацьких ватажків, а з ріжних зачіпок тутешнїх панів з козаччиною де далі розгоріла ся цїла війна і козаки давали вже панам без церемонїї почути свою силу і перемогу.
- ↑ Калґа — по ханї найстарший ханович; найстарший по калзї носив титул нуреддіна.