Ілюстрована історія України/Київ стає центром культурного українського житя
| ◀ Польські переговори з козаками і гетьман Сагайдачний | Ілюстрована історія України Київ стає центром культурного українського житя |
Нова єрархія ▶ |
|
|
69. Київ стає центром культурного українського житя. В польських кругах досї знали Сагайдачного як сміливого і щасливого войовника — на Українї знали ще щось: про його прихильність до справ української церкви і освіти, до всього того що тоді для України було житєм національним. Як вихованець Острозької школи — чоловік близький інтересам тоїдшньої освіти й книжности, Сагайдачний підтримував близькі зносини з церковними і ученими кругами київськими, де тодї було богато його близших земляків Галичан, і там знали, що на Сагайдачного, на його поміч і поміч війська Запорозького можуть рахувати в усякій потребі українського народнього житя.
Се була хвиля незвичайно важна в історії українського житя. Київ, що кілька століть пролежав в забутю, все більше й більше забуваючи колишнє своє культурне і національне значінчє, — раптом відродив ся до нового.
В XVI віцї се була звичайна собі погранична кріпость, де стояла військова залога, тулило ся трохи міщанства й иньшого стану людей під охороною замку, і тільки старі руїни, а серед них кілька зацілілих монастирів: в першій лїнїї славний Печерський, потім Пустинсько-миколаївський (тепер так званий Малий Миколай) і Михайлівський нагадували колишню славу Київа. Але і в сих монастирях вигасала потроху память колишнього їх культурного значіння, книжности і учености. На архимандритів та ігуменів, як знаємо, попадали люде, які спромогли ся заплатити ксролеви і великому князеви добре чолобитє, а нї в голові їм були справи наукові й освітнї, і величезні матеріальні засоби сих монастирів, що володіли незмірними маєтками, жертвуваними протягом стількох поколінь, — росхапували ся або йшли на сите й пяне житє монахів.
Заведеннє унїї змусило українське громадянство звернути особливу увагу на ті церковні позиції, які ще зістали ся в православних руках: треба було вирвати їх з впливів правительства і подбати про те, щоб сі позиції були обсаджені людьми відповідними. Печерський монастир був найсильнїйшою, найбогатшою і значить — найважнїйшою з тих позицій; громадянство звернуло на нього пильну увагу, після того як Никифор Тур оружною рукою оборонив його від нападів унїатів. По його смерти (1599) на се місце вибрали ігуменом Єлисея Плетеницького, ігумена монастиря лещинського (на Білоруси), що підчас берестейського собору показав себе як визначний і завзятий патріот. Про сього чоловіка мусить бути вдячна память в українськім народї, бо велико заважив він в пізнїйшім українськім житю. Був родом з Галичини, з-під Золочева, з дрібної місцевої шляхти; подробиць з його житя майже нїяких не знаємо. Коли дістав ігуменство печерське, був ще чоловік не старий, мав коло 50 лїт. В документах чуємо, як він боронить маєтности монастирські від чужих рук, маємо жалї монахів печерських на нього і иньшу старшину монастирську, що вони „не знать куди подївають монастирські гроші“: мабуть Плетеницький зачав уймати трохи видатки на сите і пяне житє черцїв, обертаючи на потреби культурні. Видко, зміркував, що тут під захистом козацького війська, яке знов почало приходити до сили і вже не раз давало поміч київським Українцям в тїсних обставинах, — можна розпалити нове огнище українського культурного і національного житя. Отже заходив ся коло збирання засобів на се.
Коштом монастирським Плетеницкий купує друкарню Балабанів — заведену владикою Ґедеоном в його маєтку Стрятинї (коло Рогатина), коли він був посварив ся з брацтвом львівським; потім вона лежала закинена, поки Плетеницький „воскресив друкарню припалую пилом,“ як каже похвальне слово йому, і перевізши до Київа, пустив в рух коло р. 1615 (перша книжка вийшла з неї р. 1616). Ще перед тим заходив ся він позбирати до Київа людей книжних, учених, з тих же своїх країв галицьких. В тім часї, коло р. 1615–6 бачимо ми в Київі вже цїлий ряд освічених і учених людей з Галичини, як от пізнїйший митрополит Іван Борецький (Бірецький, з Бірчі), Захарія Копистинський — учений історик церковний, братанич перемишльського владики, Лаврентий Кукіль, по латини Зизаній, бувший дідаскал (учитель) львівської школи, славний автор українського словаря Беринда, що працював у Балабанів при друкарнї і з нею разом мабуть перекочував до Київа — і богато иньших. Будучи першою особою в православних кругах київських, Плетеницький мав змогу приміщувати своїх учених земляків не тільки в Печерськім монастирі, а і на ріжних иньших духовних позиціях Київа. Разом з сим кружком однодумцїв, маючи добру заручку у свого земляка і однодумця Сагайдачного, що в тім часї виступає на чолї козацького війська, зачинає Плетеницький в тих роках 1615–6 ширшу культурну і орґанїзаційну роботу — саме тодї як Сагайдачний вийшов на гетьманство, може і не перший вже раз.
Разом з тим, як засновувала ся друкарня печерська, завязувало ся брацтво в Київі. Гальшка Гулевичівна, богата шляхтянка київська, жінка маршала мозирського Стефана Лозки, записала свій ґрунт у Київі на Подолї, де скупляло ся житє київське (бо Старий Город стояв майже пусто). Призначала його на просвітні завдання: на заснованнє монастиря, при нїм школи „для дїтей шляхетських і міських“, „гостинницї для странників віри православної“. Слїдом засновано брацтво, котре мало зайняти ся здїйсненнєм тих плянів: його „упис“ (уставу) списано з кінцем 1615 року, і в нього вписало ся „безчисленно“ народу всякого стану, з місцевого духовенства (перед усім з того кружка Плетеницького, що був певно властивим провідником того дїла), також з української шляхти і міщанства. Вписав ся в се брацтво і гетьман Сагайдачний з усїм військом козацьким; тим способом приймало військо нове брацтво й його культурні заходи під свою опіку і прибирало собі право скрізь і всюди виступати його заступником і покровителем. Маючи такого оборонця на місцї, українське громадянство київське не журило ся нїякими властями й сміло й енерґічно розвинуло свою культурну роботу, що сю глуху дїру, якою перед тим був Київ, раптом зробило центром національного українського житя.
Новозасноване брацтво зараз же зєднало ся з фундацією Гулевичівни і на пожертвованім нею ґрунтї заснувало брацький монастир Богоявлення і при нїм зараз же заложило брацьку школу Борецький, бувший дідаскал львівський, став її першим ректором і поїхав зараз до Львова закупити книжок ї всього потрібного для школи; мабуть тогож року (1617) почато й науку. Печерська друкарня, відложивши всяку иньшу роботу, спішно випустила часословець, першу тодїшню учебну книгу — „аби вдоволити потребі шкільній в православнім городі Київі“, як пише в передмові Плетеницький. Школу ведено за прикладом львівської: про науку в грамотї патр. Теофана читаємо, що вчили тут „грецько-словянського і латино-польського письма“. Одною з перших книжок закуплених для науки тутешньої була грецько-словянська граматика видана львівським брацтвом і взята Борецьким на борг у львівських братчиків. Завдяки помочи київських духовних кругів і шляхецтва та вишколеним уже силам галицьким (львівським) нова київська школа стала від разу сильно. З віршів на похорон Сагайдачного, що читали ся учениками її в р. 1622, бачимо, що вчили ся тут головно дїти міщан київських, київських духовних, також і українських шляхтичів.
Жваво працювала і нова друкарня. Перед тим на Українї перше місце займала друкарня острозька; за рр. 1580–1606 вона видала більше книжок нїж які небудь українські друкарнї. Але як умер старий князь Острозький (1608) і Острог перейшов в руки його сина католика Януша, друкарня ся заглохла зовсїм. Нова ж печерська друкарня за пятнадцять лїт (1616–1630) випустила більше книжок, нїж до того вийшло на цїлій Українї. Мала великі засоби і добрих, відданих свому дїлу провідників. Заложено для неї свою фабрику паперу, свої робітнї письма (шрифту). Правда, виходили звідти переважно самі церковні книги — алеж у церковній сфері головно обертало ся тодїшнє національне українське житє, як ми вже знаємо, і на сю сторону головно налягав новий учений київський кружок.
Орґанїзаційна дїяльність нового брацтва також давала себе відчувати. В ворожих кругах зараз оцїнено її: унїатський митрополит Рутський (наступник Потїя) незадовго, пишучи про перешкоди, які спиняють поширеннє унїї, головною перепоною вважав отсе київське брацтво „засноване три роки тому“. Він нагадував правительственним кругам, що засновано його без дозволу королївського, тому можна б його закрити. Але у правительства не підіймала ся рука на нього — бо за ним стояли братчики з мушкетами, військо Запорозьке з гетьманом Сагайдачним на чолї.