Ілюстрована історія України/Незгода з правительством
| ◀ Хотинська війна і кінець Сагайдачного | Ілюстрована історія України Незгода з правительством |
Українські пляни і війна 1625 р. ▶ |
|
|
72. Незгода з правительством. Наступники Сагайдачного на гетьманстві бажали справді йти його слїдами. Поруч своїх козацьких справ вони раз у раз домагали ся від правительства, щоб полагодило справи православної віри, признало православних владиків, скинуло унїатських; сил кували ся підтримати українську шляхту, що з свого боку на соймах нарікала на гоненія православних з причини унїї, на кривди і утиски православним міщанам у Львові, то що. Але король і правительство гнівом кипіли і на православних, що вони противлять ся унїатським владикам, і на козаків, що підтримують православних та не сповняють жадань королївських.
Козаччина в сїм часї держала в своїх руках усе полудневе Поднїпровє, не хотїла чути про зменьшеннє війська і послух панам, навпаки козаки казали, що буде ще більше війська козацького — буде 100 тисяч, і як король не вдоволить їх бажань, буде біда Польщі. Ходили далї на море, наводячи скажений страх на Турків — бо „поголоска про чотири козацькі човни на Чорнім морі лякає Турків більше ніж вість про чуму“, писав французький посол в Царгородї. Правительство польське ярило ся гнівом. Пани-магнати з України накликали його, аби конче приборкало козаків, бо шляхтї не можна господарити, не можна бути певним житя свого на Українї, сподїваючи ся що хвилї народнього повстання. Се був час, коли польські панове, розмежувавши Україну між собою, бачучи велике залюдненнє своїх „маєтків“, хотіли б уже перейти до справжнього панського господарства — заводити фільварки, панщину, всякі дани й повинности, але козаки в великім числї сидячи по маєтках панських, не тільки самі були „непослушнї“, але й решту міщанства і селянства підтримували в непокірнім настрої. Пани тому хотїли, щоб козаків було яких дві, найбільше три тисячі і мешкали вони тільки в королївщинах (землях державних), а хто мешкає в панських — аби у всім був послушний панови, не вимовляючи ся нїяким козацьким присудом.
Але щоб козаків до того примусити, треба було знов по всїх тих заслугах козацьких під Москвою і Хотином справити їм в подяку таку різню, як під Лубнями. Поки що бракувало на се сили. Польському війську ще й досї не було заплачено за Хотинську війну, і ніхто в Польщі не хотів служити.
Тим часом, бачучи що правительство польське і особливо король не хоче йти на нїякі уступки українському громадянству, Українцї хапали ся за ріжні пляни, щоб витворити таку ширшу політичну, міжнародню комбінацію, яка дала б змогу оперти ся против польського правительства — або змусити його до уступок, або — відірвати Україну від Польщі. Київське духовенство вертало ся до старих гадок українських ворохобників XV і XVI віку — шукати помочи у Москви; адже справа зійшла на ґрунт релігійний — боротьби за віру, а московське правительство на сїм грунті не зарікало ся мішати ся в польські та литовські справи, коли тільки чуло з сього користь для себе і мало сили відповідні. Як тільки Москва почала по смутній добі знову ставати на ноги, стали до московського правительства звертати ся ріжні люде з України, шукаючи помочи — найбільше в ріжних церковних справах. Особливо торували стежку в ті сторони ченцї густинські — з Густинського монастиря, заснованого незадовго перед тим на Задніпровю в маетностях кн. Вишневеньких, коло Прилук, недалеко від тодїшньої границї московської, та з прилучених до нього монастирів Мгарського і Ладинського. Ігуменом густинським був тодї печерський старець Ісаія Копинський, дуже шанований як великий подвижник і представник найбільш правовірного православного благочестя, неподагний на нїякі уступки унїятам чи правительству (за се потім, по смерти Борецького він був вибраний на митрополїю київську). Маючи ласку у князїв Вишневецьких, а особливо у княгинї Раїни Могилянки (сестри Могили, а матери пізнїйшого тяжкого ворога України князя Яреми), Ісаія розмножив ті монастирі, зробив з них велику кольонїю чернечу, і власне він з своїми старцями густинськими, виходячи з потреб православних, був найбільшим прихильником московської протекції. Але в сю сторону оглядали ся також і иньші київські духовні в тодїшнїх обставинах. Літом 1624 р. сам митрополит вислав до Москви одного з владиків, описуючи тяжкі біди, які терплять православні, і запитуючи московського царя, чи не прийняв би Україну і військо козацьке під свою руку, як би козаки не устояли в війнї з Поляками, то повисла вже тоді над Україною. Але Москва саме ще тільки ставала на ноги, бояла ся знову зачіпати ся з Польщею і московське правительство відповіло митрополитови ухильчиво. Сказало, що здаєть ся серед самих Українцїв ще ся гадка не зміцнила ся, козаки займають ся морськими походами більще, ніж думають про боротьбу з Польщею, — а як буде на Українї міцна постанова, тодї дайте знати, а цар і патріарх (царів батько) про се поміркують, як би вас визволити, — так переказали бояре митрополитови.
Часи справді були дуже тяжкі для православних. На Білоруси йшли далі гоненія, і ще більше загострили ся, коли при кінцї 1623 р: витебські міщане, роздражнені до останнього всякими утисками і кривдами від тамошнього уніатського владики Иосафата Кунцевича, збунтувавши ся, вбили його Шибеницї, вязниці, відбирання останнїх прав посилали ся на винних і невинних. „Всяке гоненіє на православних підняли, особливо на епископів православних — від престолів, міст і монастирів наших відогнали і до крови на святу православну віру підняли ся“, — писав митрополит до Москви. Владики крили ся в Київі „під крилами христолюбивого воїнства черкаських молодцїв“ (козаків) і з трівогою чекали, чим скінчить ся боротьба правительства з козаками, що насувала ся все грізнїйше: як би козаччину приборкано знову, як тридцять літ тому під Лубнами, прийшло ся б владикам справді тікати за московську границю.
Але козаки тим не журили ся і навпаки почували велику силу і енергію в собі. З великим завзятєм і розмахом вели далї морські походи на землї турецькі, а дуже були утїшені, що против Турка знайшов ся у них несподіваний союзник в Криму: хан Махмет-ґерай і його брат Шагін-ґерай збунтували ся против султана турецького, що хотів їх скинути, і закликали до помочи козаків, а ті з великою охотою взяли ся їм помагати. Коли турецькі кораблї лїтом 1624 р. подали ся до Криму, везучи нового хана на місце Махмет-ґерая, козаки під сам той час рушили на Царгород, захопили Турків зовсім неприготованими (хоч уже наперед ріжні страшні поголоски про козаків ходили в Царгородї) і цїлий день свобідно грабили собі обидва береги Босфору; понищили богаті оселї, роскішнї вілї, а ввечері спокійно забрали свою богату здобич на чайки і вийшли на море, перше нїж Турки зібрали ся боронитись. Коли ж догонили їх турецькі кораблї, споряджені за той час, козаки спокійно чекали їх (противний вітер не давав змоги нашим іти на Турків). Побачивши таку відвагу Турки так налякали ся, що вернулись назад, не зачепивши козаків, і вони пішли собідно до дому. А два тижнї пізній ше на ново, ще з далеко більшою силою пішли на Царгород; на лиманї Днїпровім загородили їм дорогу кораблї турецькі: було їх 25 великих галер і 300 меньших кораблїв; але козаки били ся з ними кілька день, пробили ся на Чорне море і пішли знову на Царгород. Сим разом цїлих три днї грабили й палили береги Босфору і спокійно відплили собі до дому. Стрівожений сими нападами султан вислав післанцїв до Криму, до капітан-баші, аби лишив всїх тих Ґераїв, а їхав скорше Царгорода боронити. Тому було се дуже на руку, бо й так не мав що робити в Криму — і там здибав ся з козаками: коли пустив ся в глубину краю на непокірних ханів, здибав ся з військом Махмет-ґерая, що мав при собі також і полк козацький. Невеликий він був, але побачивши таку компанію. Турки стратили всяку охоту бити ся, почали переговорювати ся; тодї Татари з козаками напали на них, погромили й гонили за ними до Кафи. Взяли Кафу. Капітан-баша утїк на кораблї і щоб визволити з рук
Махмета бранцїв і гармати, що він захопив, потвердив його на ханстві й поїхав до Царгороду нї з чим.
По такім початку Махмет-ґерай і особливо Шагін-ґерай — більш енергічний і рухливий, що підбивав свого брата, заходили ся заручитись і на будуче помічю козацькою. Вони міркували, що Турки їх в спокою не лишать і при найпершій оказії таки з ханства скинуть. Тому писали до короля польського, щоб козаків нахилив до того, аби й далї їм на Турків помагали. Самі теж козаків до того намовляли. Зимою, на сам свят-вечір (24. XII 1624 р.) Шагін-ґерай на урочищу Карайтебен переговорював ся з військом козацьким і уложив з ним союзний трактат: щоб козаки помагали Кримцям, а Кримцї козакам в усякій пригодї й ніколи не опускали.
Козаки вірили в вірність і трівкість сього союзу з Кримською ордою і сподівали ся оперти ся на нїм в тяжкій хвилї — не тільки в війнах з Туреччиною, але і в недалекій, мабуть, війнї з Польщею. Се незвичайно підіймало у них дух, а ще до того саме під ту пору стала ся пригода, яка розвинула перед очами України перспективи ще ширші.