Ілюстрована історія України/Нищеннє українства під час війни
| ◀ Перед війною | Ілюстрована історія України Нищеннє українства під час війни |
Росийська революція і визволеннє України ▶ |
|
|
131. Нищеннє українства під час війни. Сей явний зріст української сили сильно роздражнив ворогів українства, в польських і так само росийських кругах, і вони тільки чекали свого часу, щоб розправити ся з ним. Загодя сподївали ся такої нагоди, коли прийде до війни між Росією й Австрією, що від прилучення до Австрії Босни стояли против себе в великім напруженню. Київські чорносотенцї, роздражнені Шевченківськими манїфестаціями, відгрожували ся, що як тільки почнеть ся війна, будуть вішати Українцїв на лїхтарнях, і всяко накликали правительство до найтяжчих виступів против українства. В Галиччинї безтолкові процеси, розпочаті правительством против москвофілів, дали нагоду Полякам виявити всю лють на Українцїв, з котрими тільки що робили нїби то згоду. Коли вдарила війна, польська адмінїстрація Галиччини, користуючи з воєнного стану, повела формальну нагінку на українську інтелїґенцію. Почала нїби то з москвофілів, але потім стала без розбору брати всїх, доводячи словами високого урядовця, що між москвофілом і Українцем стільки ж ріжницї як між Жидом і Ізраєлїтом[1]. Без усякого приводу, мовляв на підставі підозріння в полїтичній непевности ловили, арештували, висилали всїх, з ким мали давнїйші рахунки, а пізнїйше, коли серед загальної панїки перервалась всяка законна контроля, як запевняли уперті поголоски — навіть вішали без суду і розправи.
Зараз з початком війни припинено всі полїтичні українські видання. Поарештовано і вислано — теж на підставі самих безосновних „підозрінь“ цїлий ряд українських дїячів. Київська цензура, з давнїми ворогами українства на чолї, користуючи з того, що дозвіл на всякі видання перейшов до рук воєнних, проголосила, що на українські видання даватиметь ся дозвіл тільки, як вони друкуватимуть ся общерусскою правописею. Се беззаконне відновленнє указу 1876 р. мало своїм наслїдком те, що й не заборонені ще, не полїтичні часописи також перестали виходити, і їм відібрано свідоцтва на виданнє.
Для сильнїйшого вражіння поконфісковано і розпочато процеси против ріжних авторів зовсїм невинних річей, і так припинено зовсїм усяку лїтературну й видавничу роботу в Київі. Редактори, видавцї, автори пробували перенести її куди небудь по-за межі досягання київської адмінїстрації і київських цензорів, але скріз їх стрічали, коли не повні й абсолютнї заборони відразу, то ріжні несподїванки, такі напр., як одеське жаданнє, щоб до цензури прислано на розгляд рукописи в трьох копіях, або виданнє конфіскувало ся й друкарня закривала ся по першім номері. Штучки сї були ще шкідливійші, ніж отверта заборона наперед, бо через них люде даремно гаяли час, сили, засоби, манячи ся надїєю наладити виданнє, і пізня руїна сеї надії тим гірше дезорґанїзувала роботу. Найвищого свого вершку ся лукава система дійшла на поч. 1917 р., за кілька тижнів до революції, коли київська адмінїстрація дала друкарням секретний наказ взагалї не приймати і не друкувати нічого укранського, хоч би й якою правописею!..
Під час, коли українське житє в Росії штучно руйнувало ся, спиняло ся, заморожувало ся всїми отсими способами, галицьке нищило ся ще більш грубо, насильно і варварсько. Через кілька тижнїв по тім як узято Львів, з осени 1914 р. нова росийська адмінїстрація тутешня, з гр. Бобрінским на чолї, стала розвивати свою проґраму лїквідації всїх здобутків українського культурного житя в Галиччинї. Припинено українські часописи, позакривано книгарнї, просвітні, а далї взагалї всякі українські товариства. Почали ся арешти й висилки до Росії „небезпечних“ і „підозрілих“ українських дїячів. Урядованнє українською мовою і научаннє нею припинено. Почали робити ся заходи для заміни унії росийським православієм. Де не було на місцї українського, унїатського священика — вивезено його чи сам виїхав, — туди посилано православного, а де були священики на місцях, їх намовлювано, щоб переходили на православіє, або щоб селянські громади виносили постанови, аби їм дано православного священика. Росийська адмінїстрація, котрої офіціальними дорадниками стали галицькі москвофіли, неофіціальними Поляки, стали на тім становищі, що в Галиччинї мають бути вповнї признані права польського елєменту, але Українцям і Жидам не має бути нїяких пільг: для них має бути тільки росийська (великоруська) мова, росийська культура. В такім духу дав заяву ґр. Бобрінский під час свого приїзду до Росії весною 1916 р. по останнїм росийськім тріумфі в Галиччинї — здобутю Перемишля, що, як тодї здавалось — запечатувало міцно й рішучо прилученнє Галиччини до Росії.
Переведеннє сеї руїнної програми загострювало ся ще гірше через ті способи, якими вона здїйснювалась. Як потім офіціально признавалось самими росийськими офіціозними кругами, Галиччина під час окупації опинила ся в руках всякої полїцейської й чиновничої наволочи, котру посилано сюди на посади, а вона, користуючи з воєнного стану, робила, що хотїла: не тільки буквально грабила доми і людей, знущала ся з людности, української й жидівської, але й від себе додавала жару руйнованню українського житя, її культурних сил. Місцями напр. поголовно висилано українських священиків, або всю інтелїґенцію, цїли маси свідомійших селян і міщан. Все се самим нелюдським способом хапали в чім застали, арештували, волочили по вязницях і етапами висилали в Сибир, без ріжницї, жінок, дїтей, старцїв, хорих і калїк. Скільки таким способом забрано і знищено людей, се переходить всяку імовірність. Оден киїйвський український комітет допомоги зареґістрував їх до 15 тис., але се, очевидно, тільки частина. Поневірка й страждання тих людей переходять всяке понятє. Траплялось, що хапали божевільних, глухонїмих, і їх „для рахунку“ посилали в Сибир в заміну за когось, хто встиг відкупити ся від свого опричника. Сила людей вмирало в тих висилках.
Українська Галиччина була дїйсно знищена за той рік росийської окупації, 1914/5. Коли весною того року Нїмцї повели свій натиск на Підкарпатю, і росийським військам прийшлось уступити ся, росийські власти, кидаючи край, ще на прощаннє вивозили цїлими партіями, кого запопали. Виїздили також усї, хто бояв ся повороту польської адмінїстрації, нїмецьких і угорських військ, що не розбираючи ся в місцевих відносинах, не вміючи відріжнити місцевого Русина від ворога-Росиянина, поводили ся на галицькій Українї чисто як у ворожій сторонї. Їхали й ті що злакомились на обіцянки росийських демаґоґів, які обіцяли їм землю й гроші в Росії і звабили тим десятки тисяч галицьких селян. Потім, коли нїмецьке військо присунуло ся до росийської границї, прийшла біда на пограничні українські землї Росії — Холмщину, Підляше, Волинь, Поділє. Воєнна власть росийська заходила ся силоміць, збройною погрозою виселяти українську людність у глибину Росії. Страшна й неймовірна була ся руїна, якої Вкраїна не знала, здаєть ся, від руїнного „Згону“ 1670-х рр.
Люде йшли й гинули дорогою, гинула їх худоба й достаток. Не питаючи ся сажали їх в поїзди, набиваючи до нестями вагони, й везли кудись до Казани, Перми, або за Урал. Очевидцї оповідають страшні річи. Минї самому оповідав очевидець лїкар в Москві, як приймаючи такі „біженські“ (властиво виселенські) поїзди, він бачив товарні ваґони набиті самими дїтьми, які до голови повмерали, побожеволїли. Так, від часів великої Руїни XVII в. Україна не переживала такого спустошення і руїни, і вона падає тим тяжшою плямою на всїх її привидцїв що тут було богато не тільки глупоти і нерозуміння, а й злого намислу на українство, почавши від тих що збирали ся, користаючи з війни, винищити весь культурний український засіб, і кінчаючи тими що задумували опорожнені виселенцями простори заселяти польськими поселенцями, для скріплення свого польського елєменту.
Не полишали їх навіть на вигнанню. На місцях заслання не позволяли заложити українських комітетів для того, щоб нести поміч українським біженцям і виселенцям українськими силами. Не давали вилучати українських біженцїв, українських дїтей в осібні ґрупи, в осібні кольонїї. Не дозволяли орґанїзувати українських шкіл для них, так як орґанїзувались польські, литовські, лотишські і т. ин. Галицькі висланцї й бранцї зіставались звичайно під опікою польських уповажнених, і навіть в глибоких кутах Заволжа або Сибири чули на собі сю „братню руку“.
Памятаючи свій недавнїй союз з росийськими лївими фракціями думи росийські Українцї пробували знайти тут якусь оборону. Дарма! „Внутрішня згода“ по цілїй лїнїї, прийнята в Росії з огляду на заграничну війну, давала свобідну руку правительству — мовляв в інтересах її успіху. Коли мінїстр загран. справ Сазонов на поч. 1915 р. повторив з думської трібуни мерзьку брехню про те, що український рух в Росії утворив ся за нїмецькі гроші — нїхто з українських „союзників“ не піднїс свого протесту против сього підлого наклепу. Всї пригадки сим созвучним елєментам про беззаконні репресії, всї матеріали про страшну росийську руїну в Галиччинї, що пересилали ся їм, приймали ся що найбільше — плятоничними спочутями й складали ся до архивів. Бо й найщиріші приятелї Українцїв держали ся того переконання, що в даній хвилї не можна робити правительству нїяких трудностей задля таких порівнюючи дрібних річей, як нагінки на українство. Вороги ж Українцїв правих і лїберальних кругів (як звісний проф. Струве й ин.) спішили використати все, щоб знищити їх на завсїди й каменем привалити.
Тільки як почали ся чорні днї для росийського війська, прийшло ся лишити Галиччину, і зявили ся підозріння, що україножерська полїтика в Галиччинї не помалу причинила ся до провалу сього „возсоединенія подьяремной Руси“, — тоді великоруське громадянство пригадало всї росийські мерзости в Галиччинї. В коротку сесію думи, скликану в першу річницю війни (19 липня), сказано було чимало сильних слів на сю тему, що росийське правительство „відіпхнуло рідну нам українську людність і затьмило світле лице великої визвільної війни“ (з промови Мілюкова). Згадано й про росийські репресії, внесено було і навіть прийнято запитаннє до правительства про них. Українське громадянство саме під той час нагадало про всї бичі і скорпіони, що впали на нього, осібним меморіалом, і як мінімальну потребу свого житя ще раз поставило справу заведення української мови в народнїй школї. Поступовий бльок росийських партий, що орґанїзували ся в серпні 1915 р., в свою проґраму включити сього домагання не відважив ся, але все таки признав потрібним „відновленнє малоруської печати“ і „негайний перегляд справ арештованих і висланих мешканцїв Галиччини“. Але сесію перервано, порив пройшов, українська справа знову зійшла з черги. Росийський уряд ще півтора року нищив українство, все загострюючи свої репресії, а росийські поступові фракції не підняли більше голосу проти них.
А разом з тим як так безнадїйно загострювалось се нищеннє українства в Росії, нова смертельна небезпека підіймалась над нещасною Галиччиною. Довгі, безконечні торги між Нїмеччиною й Австрію про будучу долю польських земель лїтом 1916 р. закінчились повною перемогою нїмецьких бажань у сїй справі. Після того як Нїмеччинї ще раз прийшлось ратувати Галиччину після весняного брусилівського прориву, королївство Польське було віддано в повний вплив і розпорядженнє Прусії. Супроти сього Австрійська Польща мала зістатись по за сим королївством, і для потіхи своїх Поляків австрійське правительство рішило дати їм нагороду в Галиччинї — сповнити їх давнє бажаннє про розширеннє галицької автономії до тої міри, щоб центральний уряд і парлямент не мали нїякого впливу на внутрішнї справи Галичини, не могли контролювати її польської управи, і українська людність не мала нїякого відклику до центральних орґанів. В день проголошення самостійної Польщі, 23 с. с. жовтня 1916 р. цїсар Франц-Йосиф своїм рескріптом поручив премієрови кабінету виготовити законопроєкт про розширеннє автономії Галиччини до розмірів, які тільки можна погодити з приналежністю її до Австрійської держави. Як се пояснювалось в офіціозних кругах, Галиччина в її нинїшнїм українсько-польськім складі мала зайняти фактично становище сливе самостійної держави, — майже таке, яке відновлене Польське королївство займе що до Нїмеччини — щоб галицьким Полякам не було завистно на нього.
Сей рескріпт був страшенним ударом для галицьких Українцїв, і спеціально для їх полїтичних проводирів, які з початку австро-росийського конфлїкту взяли дуже льояльну орієнтацію, сподїваючись своїм австрофільством знищити всякі старі польські наклепи і перебігши Полякїв в австрійськім патріотизмі, раз на завсїди вибити ся з тої польської гегемонії, під котрою держало досї австрійське правительство своїх Українців. Вони заохочували своє громадянство з усею силою підтримати Австрію в її боротьбі з Росією, бо, мовляли, побіда над царським деспотизмом принесе Українцям визволеннє. Їм вторували також українські еміґранти з Росії, що повиїздили ще після революції 1905 р., тікаючи від ріжних процесїв, з заслання то що. Вони орґанїзували „Союз визволення України“, поставивши своїм завданнєм орґанїзацію в українськім духу тих українських країв, які будуть окуповані австро-ґерманськими військами, і національно-полїтичне освідомленнє тих бранцїв Українцїв, які поподатимуть їм в полон. Українська людність Галиччини до певної міри йшла на сї поклики, особливо в перших початках війни. Вступала добровольцями в сїчеві дружини, що орґанїзувались на взірець польських лєґіонів. Сї ж сїчеві дружини брали на себе орґанїзацію окупованих українських повітів. „Загальна Українська Рада“, орґанїзована весною 1915 р. з усїх тамошнїх партий, з „Союзом визволення“ включно, поставила правительству домагання, щоб з сих українських повітів орґанїзовано осїбну ґубернїю з українським характером, щоб Холмщину нїяким чином не прилучувано до Польщі, щоб з Галиччини й Буковини були видїлені українські части в осібну автономну провінцію, і т. ин.
Сї домагання стрічались з сильним противдїланнєм Поляків, які вмїли тримати в своїм впливі й військові власти, і так напр. на нїщо звели всї заходи українських орґанїзацій коло українїзації Холмщини і мало що лишили з їх заходів в окупованих частях Волини. Українські полїтики все таки старались підтримати в громадянстві надїї на зміну курсу по війнї. Мали в тім якісь обіцянки від премієра Штірка (вбитого потім), покладали на вплив нїмецького правительства на австрійське. Але рескріпт про розширеннє галицької автономії прогув як похоронний дзвін сих усїх надїй і знищив всї підстави якої небудь австро-ґерманської орієнтації.
Старий імператор, правда, вмер слїдом. Але його наступник заявив, що вважає справу галицької автономії своєю справою. Сей проєкт в своїх інтересах, підтримували також і деякі нїмецькі партії. Над Галиччиною повис грізний меч. І тільки росийська революція відсунула з очей австрійських Українцїв сю грізну перспективу.
- ↑ Польська делїкатнїйша назва для Жидїв.