Ілюстрована історія України/Руйнованнє Сїчи
| ◀ Останнє скасованнє гетьманства | Ілюстрована історія України Руйнованнє Сїчи |
Кінець Гетьманщини ▶ |
|
|
113. Руйнованнє Сїчи. Сильне вражіннє як прояв нового напряму правительственної полїтики зробило на Україні також зруйнованнє і скасованнє Сїчи.
Правда, остання Сїч, перенесена в тридцятих роках на росийську територію, була вже тільки слабою тїню старої Сїчи. Впросившись назад під росийську зверхність вона мусїла покірно сповняти жадання росийського правительства, що хотїло роспоряджати ся Сїчовиками по своїй волї як і городовими козаками, і сїчова старшина бачучи що з ним не спорити ся, старала ся чинити його волю. Запорожцї зносили тяжкі походи, складали свої голови в війнах з Туреччиною і Кримом, сповняли ріжні служби, які на нього покладало росийське правительство. Як у першій турецькій війнї, в 1730-х роках, так і в другій, що почала ся 1768 року, Запорозьке військо брало неустанну участь, висилало по кілька тисяч Сїчовиків в походи з росийською армією, вело партизанську, підїздову війну, воювало на своїх чайках з турецькою фльотою, несло сторожеву і всяку иньшу службу й діставало похвальні грамоти від царицї. Але все се не ратувало Запороже від нарікань і жалїв правительства. Одна причина була — зачіпки запорозького юнацтва з Туреччиною, Кримом і Польщею в часах, коли Росія була з сими державами в згодї; з сього все виходили жалї й скарги, а запорозька старшина при всїй охотї не могла запобігти таким зачіпкам запорозьких ватаг. Друга ще більша — се суперечки за землї.
Вже „лїнїя“ — ті укріплення, що будували ся на українськім пограничу з степом в 1720 і 1730-х роках, захопила старі „запорозькі вільности“ — землі запорозькі. Почавши з 1730-х років росийське правительство заселяло сю лїнїю селами і городами, між иньшим оселило тут чимало виходнїв-Сербів. Перше поселеннє їх зроблено в 1732 р., а потім знову в 1751–2 рр. Ся „Нова Сербія“, як її названо, заняла весь північний край запорозьких земель; орґанїзована вона була по воєнному — в полки і роти, піші і конні, гусарські, і дуже потиснула Запорожцїв. Потім, в 1750-х рр. правительство почало селити козачі і пікінерські слободи з ріжного прихожого люду зачавши від околицї новозбудованої тодї кріпости св. Єлисавети (Єлисаветграда) далї на схід, і забирало для тих слобід запорозькі землї. Розумієть ся, се дуже гнївало Запорожцїв, що в їх предковічні степи влазять непрошені гості, відбирають у них старі їх займанщини і уходи, рибні і звірині лови, і знать не хочуть знати нї Сїчи нї її власти. Вони пробували і документами доходити свого права у росийського правительства, і руйнували ненавистні слободи оружною рукою. Се одначе нїчого не помагало, тільки росийське правительство все більше починало кривим оком дивити ся на Запороже, як неприємну перешкоду в заселенню тої степової „Нової Росії“, як її названо потім. Особливо ся справа загостри ся, як за царицї Катерини разом з скасованнєм гетьманства і заведеннєм ґубернїї Слобідської велено утворити також осібну Новоросийську ґубернїю з тої пограничної лїнїї, примежувавши до неї сусїднї части Гетьманщини і поблизькі землї запорозькі. Запорожцї не позволяли вести границї нової ґубернїї в свої землї, не давали осаджувати слобід, розганяли їх та переманювали людей до себе. Все се дуже гнївало росийське правительство, що тодї дуже носило ся з плянами заселення степів, опановання берегів Чорного моря, приєднання до Росийської держави земель Балканських і самого Царгорода.
Правда, Запороже в останнїх десятилїтях перед своїм скасованнєм значно зминіло свій вигляд. Останнїй кошовий запорозький Петро Калнишевський, що ще від р. 1762, а від 1765 таки без перерви до кінця Сїчи був її кошовим, був чоловік дуже розважний і обережний. Вважаючи на обставини, всякими способами стримував Запорожцїв від яких небудь зачіпок з росийськими властями, дбав про заселеннє запорозьких земель оселою хлїборобською людністю, завів всяке хозяйство, осадив богато селян-хлїборобів. В запорозьких степах зявили ся великі слободи запорозькі, церкви не тільки в самій Сїчи, а й по ріжних оселях. Таким чином нарікання, що в руках Сїчовиків чорноморські простори зістають ся диким яловим степом, нїкому не користним — ставали неправдиві. Господарство Калнишевського саме показувало, що в руках Сїчовиків сї простори можуть заселити ся і загосподарити ся. Колиж бо правительству хотїло ся взяти сї краї в свої руки! А при тім, касуючи старий козацький устрій на Українї, не хотїло воно терпіти таке гнїздо свобідного духу, як автономна сїчова громада — хоч як вона поскромнїла і похилила ся в порівнянню з Сїчею часів Гордїєнка!
Всї сї справи дуже загострили відносини правительства до Запорожа з кінцем 1760-х років. До того пришла ще війна з Туреччиною, що вийшла, мовляв, з своєвільного нападу Запорожцїв на пограничне турецьке містечко Балту. В Колїївщинї Запорозцї теж були сильно замішані; правительство росийське помогало польським панам задавити се повстаннє і годило ся йому приборкати й Сїч, з котрої йшло гайдамацтво на польську Україну. З другого боку, Запорожцї — як доносили росийські власти, особливо докучали Новоросийській ґубернїї, зганяючи осаджені там села та осаджуючи против них свої. Росийське правительство рішило знищити Сїч. Але бояло ся якогось воєнного розруху, і через те повело дїло по малу, потайки, щоб захопити Запорожцїв зовсїм неприготованими. По скінченню турецької війни, в 1775 роцї секретно розіслані були воєнні команди росийські в запорозькі степи — відбирати зброю від Запорозцїв, що були на промислах, а літом ґенерал Текелї з великим військом росийським війшов в запорозькі землї як добрий приятель, зайняв запорозькі паланки (округи) своїми військами і разом з тим несподївано обложив саму Сїч. Виставивши перед нею свою артилєрію, дня 5 червня післав оповістити Сїчовиків, що Сїчи більше не має бути, Запорожцї мусять піддати ся, покинути Сїчу й розійти ся, коли не хочуть, щоб росийське військо їх воювало. Страшенно се збентежило Запорозцїв; не знали, що робити. Багато було таких, що не хотїли давати ся, а бити ся з московським вийськом. Але Калнишевський з иньшою старшиною і архимандрит сїчовий стали їх намовляти, щоб покорили ся, бо однаково не подолїють московської сили. Запорожцї послухали і піддали ся. Сїч зруйновано, і дня 3 серпня царським указом оповіщено про її скасованнє, „з знищеннєм самого імени запорозьких козаків“. Широко оповідали ся причини такого несподїваного вчинку, і тут дуже цїкаво бачити суперечність в тих мотивах. З одного боку робив ся той закид, що Запорожцї, ухиляючи ся від господарського і семейного житя, затримують в дикім станї свої краї, не даючи розширяти ся в них господарству і торговлї, з другого боку — що Запорожцї останнїми часами стали відступати від давнїйшого житя, почали заводити своє хозяйство і оселили в своїх сторонах до пятидесяти тисяч хлїборобської людности. Се теж їм поставлено в вину, що вони заводили своє власне хлїборобство і тим розривали свою залежність від росийської держави, бо могли прогодувати ся власним хозяйством і бути зовсїм незалежними „під власним своїм несамовитим (неистовим) правліннєм“.
Та найбільше було дивне, що тих старшин, які намовляли Запорожцїв не противити ся, а покорити ся царській волї, арештовано і розвезено по монастирях в тяжке засланнє. Довго навіть не було нїчого звісно про них, думали, що вони пропали. Аж потім виявило ся, що Калнишевського заслано в Соловецький монастир, на Білім морю і він там замкнений в самітнїй келїї, не бачучи людського лиця, прожив ще цїлих двадцять пять лїт. Очевидцї прочане, що бачили його в перших роках XIX в., оповідали, що його випускали три рази на рік у монастирську трапезу з одиночної келїї вязницї: на Різдво, Великдень і Спаса. Він питав ся людей, хто тепер царем і чи все добре в Росії. Але сторожі не позволяли богато розмовляти. Схуд і зсох ся від старости, був весь сивий, а вбраний по козацьки в синїй жупан китайчатий, з двома рядами ґудзиків. Вмер 1803 року, маючи 112 лїт. Перед тим 1790 р. вмер військовий писар Глоба, засланий також в оден північний монастир, і судя Павло Головатий, в Сибири, в монастирі тобольськім.
Та встань батьку, ой встань Петре, кличуть тебе люде —
Ой як підеш на Вкраїну, по прежньому буде.
Ой піди ж ти до столицї прохати царицї,
Чи не вступить царство землї по перші границї?“
Чи не верне степи й поля, всї клейноди наші?
„Ой царице, наша мати, змилуй ся над нами,
Оддай же нам наші землї з темними лугами!“
„Не на те ж я, Запорожцї, Москаля заслала,
Ой щоб твої луги й землї назад повертала!
Не на те я, Запорожцї, Сїч розруйновала,
Щоб назад вам степи й луги й клейноди вертала!“
Текла річка із-під саду та й упала в кручі —
Заплакав же пан кошовий від царицї йдучи.
Текла річка невеличка, заросла лозами —
Заплакав же пан кошовий дрібними сльозами.
„Ой великий світ, цариця, і всїм ти владаєш,
А вже ж ти нас Запорожців з місця споміщаєш.
Та вже ж ти тих вражих панів та все награждаєш“.
Та летить крячок та на той бочок та летячи кряче —
Та усе військо запорожське та на Кальниша плаче.
Та летить крячок та на той бочок — де взяв ся шулїка!
— Ой не буде в Сїчи города отнинї й до віка!
З запорозьких земель справдї великі маєтности роздано ріжним московським панам. Січовики ж мали бути поверстані в пікінери або в міщане та селяне. 1776 р. Потьомкін доносив царицї, що з Запорожцями вже приведено все до порядку: одні разселили ся по містах і селах, иньші вписали ся в пікінери і з них набрано два полки; з забраного старшинського майна зроблено капітал для підмоги мешканцям, і т. д. Але в дїйсности було що иньше. Переважна більшість Запорожцїв не хотїла ставати гречкосіями і порішила піти тою ж стежкою як по першім зруйнованню Сїчи — під Турком жити. Старий Запорожець Микита Корж оповідав, як тодї Сїчовики умудрили ся „Москаля в шори убрать“. Тому що Запороже, всї дороги і границї були зоставлені московським військом, Запорожці стали відпрошувати ся у Текелїя на заробітки на рибні лови на Тилигул. Діставали пашпорти на 50 душ, а набирали з собою по кілька сот тай виходили за границю. От-так незадовго більша половина їх вийшла в Туреччину, так що лїтом 1776 р. тих Запорозців-мандрівцїв на Тилигулї та під Хаджибеєм зібрало ся до 7000 і тут під Очаковим почали собі селити ся.
Коли про се довідали ся в Петербурзї, дуже з того занепокоїли ся, стали підсилати до Запорожцїв ріжних людей та намовляти їх вертати ся, а заразом від турецького правительства допевняли ся, щоб видало Запорожцїв. Але нї Запорозцї не хотїли вертати ся, анї Турки не хотїли їх видавати.
Ей оступили прокляті драгунн усї степи й усї плавнї,
А вже ж уступили та дві дивізії та в покровські базари —
А вже ж славні Запорожцї пяти показали:
„Ой ходїмо, братя, Турчина просити,
Чи не дасть нам землі вїка дожити“
Пішли наші славні Запорожцї не з добра, а з печали —
Ой як утїкали, то все забирали — і з церков ікони,
Тільки покидали золотую зброю та вороні конї.
Ой пустили ся наші Запорожцї через море дубами,
Ой як оглянуть ся до славної Сїчи — умивають ся сльозами.
Прийшли до Турка та й вклонили ся низько:
„Ой дай же нам землю тай коло границї близько“.
„Ой рад же ж я, Запорожцї, вашу волю вчинити,
Коли ж все будете, славні Запорожцї, минї зміну (зраду) робити!“
„Ми не будемо, турецький царю, тобі зміни робити,
Бо нас присягає усїх сорок тисяч тобі вірно служити!“
Дарую вам землю, ще й обидва лимани (Днїпровий і Днїстровий).
Ловіть, хлопцї, рибу та справляйте жупани![1]
Ой пише Москаль тай до кошового — а йдїте до мене жити.
Ой я дам землю та по прежньому — а по Днїстер границю,
Ой брешеш, брешеш ти, вражий Москалю — а ти хочеш обманити:
Ой як підемо ми у твою землю, ти будеш лоби голити (в салдати).
Щоб Росія не чіпала ся Запорожцїв, султан дав їм землї на Дунайських гірлах; але Запорожцї не дуже охотили ся йти туди і ще кілька років жили над „обома лиманами“. 1778 року їх формально прийнято під власть турецьку, позволено заложити Сїчу, мешкати і промишляти свобідно, а за те служити султанови пішо й конно. Але що росийське правительство доконче добивало ся, аби їх не тримали коло росийської границї, то султан наказав силоміць переводити їх за Дунай. Се дуже не сподобало ся Запорожцям, і декотрі стали вертати ся до Росії. Там Потьомкін, щоб затримати Сїчовиків і иньших охочих від втїкачки за границю, рішив відновити Запорозьке військо, під назвою „Чорноморського війська“ і в 1783 р. поручив Антонови Головатому, Чепізї й иньшим запорозьким старшинам скликати охочих. До сього війська приставали декотрі Запорожцї з тих що вийшли за границю.
Иньші звернули ся до цїсаря нїмецького Иосифа, просячи прийняти їх до себе; їх прийнято, позволено заложити собі Сїчу в австрійських землях, в Банатї, над долїшньою Тисою, і в 1785 р. вісїм тисяч Запорожцїв перейшло туди; але довго вони там не зістали ся і незабаром помандрували знов, куди — не маємо докладних звісток, та можна так здогадувати ся, що одні вернули ся до Туреччини, иньші до Росії. В Туреччинї оселено їх з початку в Сейменах, потім нарештї позволено заложити кіш на гірлї Дунайському, коло м. Дунавця, де перед тим сидїли великоросийські виселенцї козаки-Некрасовцї, котрих Запорозцї відти прогнали. В Росії ж новому Чорноморському війську, по скінченню турецької війни, в котрій се військо дуже Росії заслужило ся, — в 1792 р. визначено на мешканне устє Кубани і землї між Кубанею й Азовським морем. Позволено відновити давнїй сїчовий устрій — військову старшину, кіш і старі курінї, числом сорок; надано нові клейноди, позволено судити ся своїм судом і свобідно, безданно промишляти всякими промислами. Всього зібрало ся козаків в тім Чорноморськім війську 17 тисяч, і вони положили початок українському заселенню Кубанщини. Першим кошовим чорноморським був Харько (Захар) Чепіга.
Задунайська Сїч держала ся до р. 1828. Жило ся під Турком добре, тільки мучило сумлїннє Запорожцїв, що приходить ся помагати бісурменови воювати християн:
Ой наробили та славні Запорозцї та великого жалю:
Що не знали, кому поклонить ся — та которому царю.
Ой поклонили ся турецькому — під ним добре жити,
А за все добре, за одно недобре — що брат на брата бити.
Росийське начальство не переставало підманювати сих дунайських Запорожцїв, щоб вертали ся до Росії — через ріжних свояків, знайомих, то що. Від часу до часу більші або меньші ватаги сих дунайських Запорожцїв переходили — але се були дрібницї. Аж 1828 р., як розпочала ся знову війна з Росією, тодїшнїй кошовий задунайський Осип Гладкий задумав перевести Задунайцїв до Росії; він пустив поголоску, що Турки хочуть переселити Запорозців як найдальше від росийської границї — в Єгипет. Заразом намовляв вертати ся під Росію, але що не всї хотіли вертати ся, то він, не відкриваючи свого заміру, вийшов з військом нїби в похід на Москалїв, і тільки на росийській границї сказав своїм Запорозцям, що йде передати ся під Росію. Вороття не було. Прибувши до росийського війська, Гладкий явив ся перед царем і заявив, що піддаєть ся йому. З своїм полком потім брав участь в війнї, а після війни вибрав для оселення свого війська місця на Азовськім побережу, між Бердянском і Маріуполем і тут се невеличке „Азовське військо“ жило аж до 1860-х років, коли їх переселено на Кубань.
Але ся зрада Гладкого стягнула велику біду на тих Запорожцїв, що зістали ся на Дунаї. Турецьке правительство скасувало військо, знищило кіш і розселило Задунайцїв по ріжних місцях. Кажуть, що богато їх навіть побито при тім. Гірко проклинали ті Запорозцї Гладкого.
- ↑ Збираю з ріжних пісень — дуже їх богато про сї подїї. А про скасованнє Гетьманщини майже нїчого нема!