Ілюстрована історія України/Українські гуртки росийської України 1830–1840-х років
| ◀ Ідеї народности. Початки свідомійшого демократизму | Ілюстрована історія України Українські гуртки росийської України 1830–1840-х років |
Кирило-Мефодіївське брацтво ▶ |
|
|
120. Українські гуртки росийської України 1830–1840-х років. Заінтересованнє українською мовою і народнїм побутом, народнєю словесністю і переказами минулого, симпатії до українського народу і його етноґрафічних прикмет зєднують згодом людей в перші українські гуртки з лїтературними і народолюбними інтересами. Найбільш замітний гурток, перша така громада українська, що вже щось значила в лїтературї й житї українськім, на Українї росийській виробила ся в Харкові. В десятих–тридцятих роках Харків став ся найбільшим духовим огнищем України: коштом місцевого дворянства, потомків слобідськоі старшини, засновано тут унїверситет, далі жіночий інститут, орґанїзував ся театр, розвивала ся досить жвава як на ті часи лїтературна дїяльність; виходили журнали і збірники лїтературні. Що правда, і сї школи харківські, і се письменство — все отсе культурне житє було великоруське, а українська течія проявляла себе в нїй досить скромненько — українськими поезіями або статейками в тих великоруських журналах, або українськими книжечками, що виходили коли не коли, раз на кілька років. Але появляли ся річи талановиті й поважні; займали ся українською лїтературою люде визначні, поважні, і займали ся серіозно, з свідомістю, що не забавляють ся якоюсь забавкою, а роблять дїло важне.
Професор харківського унїверситету Петро Гулак-Артемовський пише гарні поезії, перекладає і переробляє з чужих лїтератур ріжні річи на українське. Григорий Квітка, потомок місцевого старшинського роду, чоловік дуже поважаний в харківськім громадянстві, складає театральні пєси і перші повісти з народнього житя, малюючи в них високі прикмети душі українського селянства. Прославлений потім язикознавець Срезнєвский, тодї ще молодий учений, випускає збірки українських історичних пісень — рід поетичної української історії, що робила свого часу сильне вражіннє на суспільство. Згодом виступає на лїтературнім полї як поет і етноґраф професор Амвросій Метлїнський і молодий вихованець харьківського унїверситету, славний потім історик Микола Костомарів, також Слобожанин (з старого Острогожського полку). В руках харківського кружка українське письменство набрало характера поважного народнього дїла. Члени його стояли під впливами романтичного народництва і словянського відродження. В українськім письменстві вони бачили нового члена словянської сїмї, богато надїленого природою, котрому бракує тільки прихильних обставин, щоб проявити себе як слїд.
Замітні гуртки українські були також по росийських столицях, в Петербурзї й Москві. В Петербурзї з кінцем 1830-х років пробував талановитий поет Гребінка і молодий Шевченко, що з кінця 1830-х років починає звертати увагу на себе своїми поезіями. Поява його першого „Кобзаря“ 1840 р. і зараз потім „Гайдамаків“ була многоважною подією українського житя. Справедливо завважив визначний великоруський критик, що українське письменство, мавши в своїх рядах Шевченка, вже не потрібувало нїякої рекомендації, нїяких доказів свого права на істнуваннє. Се було велике щастє для молодої української лїтератури, що в нїй так скоро — яких небудь сорок лїт по появі її першої ластівки, „Енеїди“ Котляревського, проявив ся такий ґенїальний поет як Шевченко. З його появою справдї можна було сказати, що українське відродженнє з лїтературнаго боку вповнї запезпечене.
Але Шевченко відограв також велику ролю і в ідейнім розвою українського громадянства. З сього боку величезне значіннє в історії українського житя здобула київська громада 1840-х рр. Коло новозаснованого (1834) київського унїверситету зібрали ся тодї такі визначні сили як Максимович, Костомарів, Кулїш — тодї ще молодий етноґраф, повний юнацького завзятя, історик права Гулак і багато ріжної талановитої молодїжи. До них в 1845 р. прилучив ся й Шевченко, перейшовши до Київа на посаду при київськім університетї. Зійшли ся найбільші люди тодішньої України — найвизначнїйші талантом і високими мислями про відродженнє свого народу.
Шевченко, Костомарів, Кулїш, Гулак і декотрі з молодших їх знайомих близько сприятелювали ся і сходячи ся роздумували над минувшиною України, над крівавою наукою, яку дали їй колишнї повстання народнї, над гірким становищем свого поневоленого народу і способами його визволення. Костомарів працював тодї над історїєю козачини й дїлив ся з товаришами своїми відомостями й гадками про минувшину. Шевченко ще в своїх молодечих віршах перший з українських поетів звернув ся до козацької та гайдамацької минувшини, шануючи в ній боротьбу за волю й право народнє, згідно з тими переказами, які чув з малечку наоколо себе. Тепер з поручення київської археоґрафічної комісії він їздив по Україні зарисовуючи старі українські памятки, й вони з новою силою будили в його душі память українського минулого. З-поза блеску гетьманських клейнотів, з-поза війн і чвар вставав перед ним дїйсний герой української історії: сїрий нарід, що повставав на те, аби зробити своєю ту землю, на котрій працював, і бути господарем своєї працї і свого житя. З небувалою нї перед тим нї потім силою Шевченко в своїх поезіях сього (1845) року виступав против неправди і неволї, яка запанувала на Українї, і лукавим нащадкам пригадував забуту правду української історії:
Схаменїть ся, будьте люде,
Бо лихо вам буде:
Розкують ся незабаром
Заковані люде;
Настане суд, заговорять
І Днїпро і море
І потече сторонами
Кров у синє море
Дїтей ваших…
Ви — розбійники неситі,
Голодні ворони!
По якому правдивому,
Святому закону
І землею всїм даною
І сердешним людом
Торгуєте? Стережіть ся ж.
Бо лихо вам буде,
Тяжке лихо!
і о диво, трупи встали, і очі роскрили,
і брат з братом обняли ся і проговорили
слово тихої любови во віки і віки —
як співав Шевченко, сам незвичайно захоплений гадкою про відродженнє і визволеннє Словянства.
Великий інтерес мав гурток до революційної лїтератури польської і великоруської, сучасної і попередньої.
В 1820-х роках, під час тодїшнього поступового росийського руху, що привів до повстання 1825 р. (т. зв. „декабристів“), на Україні істнувало потайне товариство „Соединенныхъ Славянъ“, що ставило собі за завданнє привести до того, аби народи словянські звязали ся в вільну спілку (федерацію). Єсть звістки, що було тодї також осібне „Малороссійское общество“, і воно ставило собі за завданнє добивати ся полїтичної самостійности для України. Такі гадки й пляни розвивали ся також по масонських льожах, потайних гуртках, що на західній взірець поширювали ся в тім часї по Росії і на Вкраїнї — між членами їх бували й свідомі Українцї (напр. Котляревський). Відомости про тодїшнї товариства і їх завдання доходили до Шевченка і його приятелів, і вони на взірець їх задумали заснувати потайне полїтичне товариство, для визволення українського народу.