Ілюстрована історія України/Упадок національного українського житя і заходи коло його піднесення

by Михайло Грушевський

◀ Війна 1596 р.

Ілюстрована історія України Михайло Грушевський Упадок національного українського житя і заходи коло його піднесення

Освітний рух ▶

174. З церковної старовини Зах. України. Лаврівський монастир де — як повідають — був похваний кн. Лев.

60. Упадок національного українського житя і заходи коло його піднесення. Сей погром козаччини, хоч не знищив її до решти зовсїм, але дїйсно придавив та зігнав з „волости“ на Низ і тим мав чимале значіннє не тільки для самої козаччини, а й для всього українського житя. Сталось се в незмірно тяжкій хвилї для України, коли все громадянство українське, бачучи удар занесений над своєю головою (в видї церковної унії), заметушило ся шукаючи способів боротьби і відпору. Козаччина саме перед тим дала вже почути свою силу і за неї почали ся вже чіпляти ся ріжні національні і релїґійні рахунки — відчули се й вороги, прозиваючи православних „Наливайками“ та наговорюючи на них, що вони накладають з Наливайком та иньшими бунтівниками козацькими. На правду сього ще не було або ще тільки зачинало ся, але мусїло б піти в сїм напрямі, бо громадянство українське і білоруське шукало собі помочи і ратунку, де могло, і як би не той погром солоницький, певно вже з кінцем XVI в. козаччина взяла б в національнім житю подібну участь, яку через свій розгром взяла тільки чверть віку пізнїйше.

Обставини вели до того неминуче. Українське громадянство важило ся на житє і на смерть в боротьбі з грозою спольщення, що насувало ся на нього.

Ми бачили, в які обставини поставило український нарід польське панованнє. Українським масам народнім принесло воно поневоленнє і економічну руїну. Міста привело до упадку, українському міщанству загородило дорогу до промислу і торговлї. Шляхта українська була одинокою верствою, яку закони держави допускали до голосу і впливів в полїтичнім житю, але й її польське панованнє відсунуло від всякої полїтичної ролї і значіння і звело в дїйсности її полїтичні впливи на нїщо. Українські шляхтичі не організовані, розбиті від разу і затоплені польським шляхетським потопом, в західнїй Українї від початку побачили себе збитими з усїх позицій. затертими й відогнаними від усього, так що тільки приноровленнєм до своїх польських панів, польщеннєм і католиченнєм могли дійти фактичної рівноправности.

176. Дубенська ікона, подарована кн. Василем-Константином Острозьким.

І справдї, як, я вже згадував, — до початку XVI в. все що було трохи значнїйшого, амбітиїйшого між українською шляхтою Галичини, Холмщини, Поділя — з невеличкими виїмками вже спольщило ся, а в XVI віці се саме зачинаеть ся й на Волини та на Поднїпровю. Хоч грамоти 1569 року пообіцяли місцевому православному панству, що буде воно користувати ся у всїм рівними правами з католиками, але ся обіцянка зістала ся порожнїм словом, і не задовго так само й тутешнї пани побачили, що їм без покатоличення і ополячення нема ходу. І тутешнє панське житє — навіть на Волини, в сїм гнїздї українського панства, княжат та маґнатів, справдї починає швидко польщити ся, а з тим українське громадянство тратило до решти й ту одиноку верству, що могла мати якийсь вплив і значіннє та служити опорою українського національного житя.

177. Церква в Сутківцях на Поділю, збудована в XV в. українськими шляхтичами Ярмолинськими.

В сих часах, в XV — ХVІ віках під польсько-литовським панованнєм українське культурне житє дуже підупадає. Знаємо, що воно було тісно звязане з житєм церковним, а церква і духовенство православне привикли стояти під особливою опікою і покровом державної власти. Тепер українського правительства не стало, а литовське й особливо польське правительство держало православну церкву в чорнім тїлї і не раз дуже болючо давало відчувати їй свою католицьку побожність. Через те церква підупадає, а з церквою — й стара культура, з нею звязана. Все меньше стає освічених людей між духовенством, загибають старі школи, слабне й письменство, й артистична творчість. Правда, там де ще міцно стояла православна аристократія, українські пани й маґнати, — вони могли підтримати церковне житє й культуру з нею звязану. Але й вони були безсильні против того розстрою, який вносило в українське церковне житє вороже йому правительство. Вел. князї литовські й королї польські присвоїли собі „право подавання“, себто роздавання посад церковних; кандидати на владик і на архимандритів мусіли від них діставати надання на сї посади церковні, а ті не журили ся, чи кандидати підхожі чи нї, давали за „чолобитє“, просто сказавши — за гроші, хто більше дав, або чимсь підслужив ся королеви. Таким чином на владицтва, на архимандрицтва православні попадали люде, які не мали ніякої охоти до духовного житя, навіть посвящення не приймали, рострачували духовні гроші й маєтки, збогачали ними своїх свояків і дїтей. Против сього не могли нїчого зробити ні пани ні прості люде й попросту пропадала у них охота що небудь робити для церкви своєї, коли бачили вони що маєтки, скарби, дорогоцїнности, жертвувані на окрасу церкви, на вихованнє учених людей, на поміч калїкам і убогим, марнували ся і рострачували ся роспустниками, піяками, що з церковних дорогоцїнностей справляли ріжні річи для своїх доньок, улюбленцїв і бозна для кого.

XVI вік був часом найгіршого розстрою й упадку православної церкви української наслїдком отого королївського подавання (инакше званого патронатом). Даремно українські пани просили, щоб король дав їм право вибирати на сї уряди людей відповідних — королї не хотїли випустити з своїх рук такого лакомого права. А сей розстрій церковного житя відбивав ся незвичайно тяжко на національнім і культурнім житю українськім. Православна церкава була єдиним національним представительством української народности, її стягом національним, а заразом головною опорою національної культури. І ся національна культура тепер упадає й не може витримати конкуренції з культурою польською.

Культура польська XIV — XV вв. сама по собі теж не була висока — була слабеньким і відсталим відгомоном сучасної нїмецької й італїйської культури. Коли вона брала гору над українською культурою, то перед усїм тому, що була культурою державною, офіціальною, була більш приладжена до обставин громадського і державного житя Польщі, а також тому ще, що за нею стояла сильнійша, а близька, созвучна католицько-латинська культура нїмецька чи італїйська, до котрої латинська мова шкільна і письменська відкривала дорогу, а українсько-візантийська культура була в нових обставинах польсько-литовського державного житя все меньше й меньше користна, просто таки не придатна нї до чого по за церковним ужитком; її візантийські джерела давно висохли і вона повторяла тільки бозна колишні зади, не йдучи за віком і за часом. Се позбавляло її можности конкуренції з культурою польсько-латинською, особливо як ся почала живійше розвивати ся. Церковне житє польське в XVI віцї (аж до останньої чверти) також було в великім розстрою, — але зате під впливом нїмецького рефорлаційного, противкатолицького руху творить ся в Польщі письменство і культура світська, протицерковна, чисто-шляхетська по духу, і їй Українцї знову не мали нічого противставити. Сомостійного реформаційного, протицерковного руху на українськім ґрунтї не розвинуло ся: хто підпадав впливу тих ідей відриваючи ся від єдиного українського церковного ґрунту, приєднував ся до культури польської і відривав ся від української народности. Українське громадянство чуло і бачило, що єдиний ґрунт, на котрім можна згуртувати всі верстви і части українського народу — се старий православний ґрунт, з котрим нерозривно звязало ся саме понятє українського, або як тодї говорили (по старій традиції Руської держави) — руського житя. І як же трудно було на тім церковнім ґрунтї, знищенім і розбитім польським панованнєм, удержати когось — особливо вищі українські верстви перед спокусами польськоі шляхетської культури, що розвиваєть ся особливо від половини XVI в., під час найгіршого упадку української церкви.

178. Митрополит Иосиф Солтан — оден з кращих митрополитів, що заходив ся коло заведених добрих порядків в православній церкві (на початках XVI в.).

Той розвій панського хозяйства і великий вивіз за границю лїсових товарів, худоби, збіжа, що в другій половинї XVI в. доходить найбільших розмірів своїх, збогатив шляхту, перед тим призвичаєну до житя дуже скромного, навіть убогого. Великі суми, що пішли в шляхетські кешенї за хлопську панщину, розвинули нахил до роскоши, блеску, виставности. Не йшли вони на річи господарські, анї на культурні властиво, тільки на зверхнїй блеск, перед усїм на дорогі убори, далї на пяне і сите роскішне житє. Сучасні писання наповняють ся жалями на нечувані перед тим забаганки панського житя, роскіш і погоню за модами. Дещо одначе перепадало і на річи справдї культурні. Але й зверхнїй блеск потягав до себе також мало культурне панство українське і білоруське, яке починає переймати польські звичаї, польську мову, дає дїтей до шкіл польських або заграничних, — а там вони призвичаювали ся до чужого житя, кидали свою віру і ставали Поляками.