Історично-географічний збірник/1/Звиногородщина в XV—XVI вв.
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| ◀ Луцьке міщанство в XVI в. | Історично-географічний збірник. Том I Звиногородщина в XV—XVI вв. (Віктор Юркевич) |
Вінницька шляхта в XVI в. ▶ |
|
ВІКТОР ЮРКЕВИЧ.
Звиногородщина один з тих районів південної пограничної України, які і до заснування замків притягали народню стихійну колонізацію, після заснування замків швидко збільшували свою постійну осілу людність.
Місто Звенигород невідоме за князівських часів та переходових (XII—XIII в.). Тільки при кінці XIV в., він фігурує в літописних джерелах: тоді зайняв Зв. князь Скиргайло за згодою в. кн. Витовта від кн. Володимира[1]. В 1430-х роках мав Зв. в. к. Свидригайло. Отже перші ясні звістки починаються з кінця XIV в., але можна гадати, що виник Зв., як охоронний пункт на шляху ще за півстоліття перед тим. Людність сусідня швидко оточила Звиногородщину своєю увагою, як гарні місця для вигідного прибуткового полювання та бджільництва. Практика ходження до Звиногородщини в першій половині XVI в., як її зазначають люстрації половини XVI в. Браславського та Черкаського замків (Арх. ЮЗР VII, І), існувала ще й раніш. Шляхта, бояри, манастирі поспішалися зафіксувати за собою певні місця, уходи, по ріках та лісах, щоб забезпечити собі чи то експлоатацію власними засобами, чи то орендні гроші від тих промисловців, яким винаймали свої уходи. Людність була непостійна, текуча, лови залишалися певні роки без промисловців, уходи без станів (рибальських) чи пасік. Короткі зазначення не завсіди ясно показують, чи ми маємо тут сталу людність чи тимчасову промислову людність на пасіці чи стану.
Три напрями ми знаємо, що ними приходила людність до Звиногородщини: з сходу з Черкащини, далі з півночи Білоцерківщини, нарешті, з заходу Браславщини.
Почнемо з найстаршого напряму, з Черкащини, йдучи вгору річками — від замку Черкаського на границі земель Черкаського замку, бачимо Мошни, уходи цього поселення сумежили вже з Звиногородщиною. Сусідній — вище по Ольшанці — Мліїв належав до Звиногородщини. Границя Звиногородщини проходила десь між цими поселеннями. Розуміється, ця границя не була стала і ясна. Після татарських нападів, коли „тими разы тых его людей поганство татарове побрали“, як подав у проханні один місцевий землевласник — боярин Васько Єршевич, — нова людність, приходячи з Черкас, затирала пам'ять про давню границю та утворювала думку про давню приналежність цих земель до Черкаського замку. В такій, пізнішій колонізації по Ольшанці Мошні та Білий берег чи Білберег (Білозеря?) грали ролю переходового опірного пункта недалеко від замку. Середня та горішня Ольшанка, Серебрянка та Ташлик (доплив Тясьмина) належали до Звиногородщини. Тут зазначено в Звиногородщині — Мліїв, Орловці, Лінчинці (поріччя р. Ольшанки, 1552 р.). Тимчасом район по Тясьмину, села „на реце Тясмене“ вважали за замком Черкаським „в Черкасехъ“.
До районів горішнього та середнього Гнилого Тикича переходила людність з Білоцерківщини. Тут уже зустрічалася з людністю, що приходила до Звиногородської пустині з Браславщини. Сумежність оцих двох колонізаційних хвиль затирала пам'ять, яким саме шляхом, у якому напрямі проходила та чи инша течія. У цім відношенні цікава довга та завзята суперечка про границю між Білоцерківщиною та Браславщиною та про м. Буки. Сперечалися, зачисляючи Буки до Білоцерківщини або до Браславщини, намічаючи при тім і границю та пограничні поселення сусідніх районів: така неясність границь Білоцерківщини та Браславщини виявляє деяку сумежність та паралельність обох колонізаційних течій у цім районі (Арх. Ю. З. Р. VII, І).
Ця територія Звиногородщини згодом втратила землі на східній та північній частині. Таким чином Звиногородське староство в XVII—XVIII вв. тягнулося по р. Гн. Тикичу, не переходячи, на схід за вододіл. Сусідні староства використали відповідні моменти занепаду впливів Звиногородського замку і прилучили до себе землі в північній та східній частині Звиногородщини.
Захоплення в західній частині з боку Браславщини з тих джерел, що загальноприступні та відомі, виступають ясніш. З Браславщини постійно уходили до Звиногородської пустині на полювання, на пасіки. Як з сходу приходили до Звиногородщини черкаські промисловці і тут осідали, так і з заходу приходили та осідали браславські промисловці. Заходячи поміж уходами та поселеннями звиногородських людей, браславці давали привід своїм старостам претендувати на ці землі, як належні до Браслава та Вінниці. Претенсії, суперечки, судові справи подають нам деякі географічні назви.
На заході сумежила з Звиногородщиною т. в. Гуманська пустиня (Um. pust. VII, І, 204). Документи дають її такі границі: на півн. Конеля, до якої підходить т. зв. Конельщина, на заході рч. Удич, на сході рч. Бабань. Як-раз оцю рч. Бабань і вважали за границю між „ґрунтом Уманським“ та Буками (Арх. VII, І, 204). Отже рч. Бабань границю між ґрунтом Гуманським та Бучанським, уважали за західню границю Звиногородщини. Буки, Чорна Каменка, Шаулиха на лів. березі Г. Тикича становили окремий район, з якого пізніш зформовано в XVII—XVIII вв. староство Шавулиське.
Як загальне явище, міцніші, залюдненіші замки втягли в сферу свого впливу та присуду землі та уходи сусідніх слабіших замків. Ось через те пізніші відносини відтягали певні поселення до сусідніх замків і затирали спомини про давню приналежність, що, мовляв, завсіди і до татарського спустошення і до нової колонізаційної хвилі була „в Черкасскомъ повѣтѣ“ (вираз Арх. VIII, IV, № 15).
У східній частині Звиногородщини ось такі поселення можна вважати за найстарші: Мліїв, Линчинці, Орловці на рч. Ольшанці та поблизу неї, існували вони з початку XV в., а може і з кінця XIV в. В половині XV в. держав оці села боярин Хведько Васькович, що його забили татари на службі господарській. Може було це підчас Менглі-Гераєвого спустошення Київщини, після чого і самий Мліїв мусів поволі оселятись наново (Руліковський, с. 521). Після загибели боярина Хведька вел. кн. залишив Мл. за вдовою та другим її чоловіком, земянином Черкаським Гриньком, бо не було дітей ані близьких в того вбитого боярина. Зазначення селища може свідчити про стан поселень після татарського спустошення, коли знову приходила людність та поволі заселяла спустошені місця. Пізніш отримав оці селища зять земянин (?) Ів. Жубрик, після нього син Василь, що й одержав потвердження від вел. князя на ці селища в Звиногородщині. Той самий комплекс заховується і далі і XVI в. в руках Жубриків; і в першім десятилітті XVII в., коли Христині Жубриковні вкупі з чоловіком своїм Розношинським доводилось на суді боронити свої права, знов виступає той самий комплекс — отчизні селища — Міхлієво, Орловичі, Линчинці (Źr. dz., t. XXI, с. 65).
Другий комплекс теж в одних руках, це так звані Радивоновські добра; цей термін зберігсь аж до 1633 р., коли від Жубриків перейшли шляхом продажу до Конецпольського (Арх. V, І, с. 552): разом з Радивоновим були це Старосілля, Балаклія в районі р. Ольшанки, Тясьмина та Серебрянки. Найстарші нам відомі архівні джерела засвоюють Радивоново кн. Хвед. Глинському, що його син кн. Богдан одержав потвердження від в. кн. Олександра. Кн. Богдан не міг подати попереднього надання, бо воно згоріло підчас татарського нападу. Потвердження в. кн. Олександра має характер умовний, хоч і не цілком ясний, як це буває в инших актах — „ино на тотъ часъ тыхъ книгъ при нас не было, въ которыхъ книгахъ тое привилье записано“. Тут не переказано докладно зміст першого надання і це не дає можливости перевірити, до якого саме району зачислено було там первісно зазначені поселення, чи теж Черкаського як і в потвердженні (Ак. Зап. Рос. І, № 129), а може приналежність до Черкаського замку це пізніша справа з звязку з колонізацією після татарського знищення, що не вирішує питання про попередню колонізацію та присуд. Після Глинських перейшло Радивоново (пізн. Жаботин) до Жубриків (Wolff, Kniaziowie 87—88) і в XVII в. до Конецпольського.
У сусідстві Радивонова були уходи Бузуковські на Тясьмині: люстрація перераховує уходи Черкаського замку „по реце Тясмени отъ устья ажъ до верху, кромѣ уходовъ Радивоновскаго и Бозуковскаго“, бо вони належали до инших власників, Жубриків та манастирів (Арх. VII, І 84, 86). Була тут людність постійна, як бачимо з справи Печерського манастиря з черкаським старостою Дашкевичем: розглянувши скаргу, в. князь наказав черкаському старості не чинити кривд ченцям, не вступатися до озер, бобрових гонів та пасік, не вступатися до тих людей та не брати з них данини на себе (Каманинъ, Матеріалы Чтен. Нест. VIII, с. 8—9).
Балаклію на Серебрянці згадано в комплексі Радивоновських маєтків. Назва давала привід до наближень до тюркських основ, наближень більш чи менш вдатних. Пізніше мовчання вказує на спустошення цього поселення та відновлення його вже в XVII в., Старосілля в районі р. Ольшанки згадано в комплексі Радивоновських маєтків.
Білберг, Білий берег маєток у районі озер Ірдинських (тепер Білозеря?): це отчизна Уляни Потапової, що протестувала проти заміру свого брата Хведька записати Білберег „жоне своей у великой суме“ і отримала потвердження від в. кн. Жиґимонта (М. Грушевський, Кілька київ. документів, Зап. XI, с. 11).
Лебедин на верхів'ях рч. Турії належав з XV в. до кн. Глинських, потім перейшов до зятя кн. Довмонта[2], далі до його зятів Келбовського та Грибуновича Байбузи: їх як-раз зазначає люстрація, перераховуючи уходи черкаські — „Янъ Келбовскій… Михайло Грабуновичъ… по жонѣ княжни Домонтовне въ посазе ее селище у Лебединѣ на полы“ (Арх. VII, І, с. 90), так само зазначив цю систему спадщини Мих. Келбовський у своїм позві, внук Гелени з Глинських Базилової Домонтової (Źr. dz. XXI, 270). В 1613—18 рр. спадкоємці вели між собою судові справи з приводу поділу спадщини і робили наскоки (Źr. dz. XXI, 184, 247, 270). Кирилів на верхів'ях р. Ольшанки згадується в звязку з Лебединим, у судових справах з приводу Лебедина спадкоємці зазначали теж і Кирилів (Źr. dz. XXI, 247, 270).
Ось так у загальних рисах можна уявити собі заселення східньої частини Звиногородщини до татарського спустошення кінця XV в., після чого нова хвиля заселення зміцнила звязок з Черкаським замком і утворила зазначення тих поселень „въ Черкасахъ“…
Переходячи до центральної частини коло р. Гнилого Тикича, ми повинні передовсім зазначити, що тут немає таких вказівок про минуле, які маємо для східньої частини, де після спустошення ті самі чи родичі їхні повертаються до селищ, зазначаючи їх попередню історію чи свої відносини до попередніх їх власників. У центральнім районі теж, гадаємо, була колонізація XIV—XV віків, але татарські напади розвіяли людність, що оселилась була „праве на шляху татарскомъ"[3] та мусіла тікати перед ворожим нападом. У другій половині XVI в. бачимо заходи коло інтенсивного заселення південної частини Білоцерківщини. Р. 1552 почато будувати міцний замок у Білій Церкві і дуже швидко закінчено: ця будова замку заохочувала людей осідати під захистом замкових мурів та замкової артилерії. В 1590-х роках заходилися будувати Богуславський замок та заселяти Лисянку. Господарські листи зазначають у загальних рисах без подробиць величезні простори по-над Гнилим Тикичем, Горним Тикичем та їхніми допливами. Скарг та обжалувань од міських громад не бачимо, отже виходить таких міських громад, міст тут і не було. Справді, була скарга від білоцерківських міщан, але це їх далекі уходи[4], а не постійні поселення. Отже, тільки заснування замків Богуслава, Корсуня, заселення міста Лисянки дало можливість місцевим добичникам почувати себе спокійніше та переходити до осідання стало в зазначенім районі. Це ясно уявляла собі місцева людність. У Браславі ревізорам місцеві люди поясняли, що коли-б відновити Звиногородський замок та посадити там постійну найману залогу, тоді стане безпечніше і почнуть осідати села: так звязували для цього району будову замків з осіданням постійної людности в селах.
У західній частині Звиногородщини ми теж зустрічаємо рано добичників, що ходять на полювання та по мед до Звиногородської пустині. Через Звиногородщину проходив з Браславщини шлях до Дніпра на Черкаси. Звиногородський замок захищав цей шлях та давав певну безпечність. Татарське спустошення спинило оцей спокійний перехід людности та вигідне добичництво в районі Тикичів — Гнилого та Угорського (теп. Горного). З перших осадників бояр знаємо Базановичів[5]. В 1540-х роках було їх двоє — Степан з братом Хведором мали селища Романовку та Демковці в Звиногородщині на шляхах татарських, другий Дмитро Базанович мав Соколков та Митковці. Частина їхніх маєтків тоді-ж-таки перейшла до п. Козара, другу частину зберегли нащадки їх аж до кінця XVI в. Згадується тоді-ж у 1540-х роках і за Мошурів: це все поселення в районі між Угорським Тикичем та Конелею. Пізніші скарги з приводу цих маєтків зазначають деякі деталі. Виступають нащадки попередніх осадників. З приводу неправильного використання земель, що їх продано п. старості вінницькому Юр. Струсеві, та захоплення сумежних земель сукцесори боярина Хведька Богдановича домагалися, нехай-би продажний запис зовсім було анульовано (Źr. dz. XXI, 543, Арх. VII, І, 189—190) та повернено і самий запис. Наприкінці XVI в. бачимо тут ще деякі поселення крім Соколкова, Митковець, Романовки, Демковець, як Криковці, деякі урочища, як Крички, Багатирський ріг, далі острів Княжий, ліси Степанів ріг, Кривець, Охматів. Тоді-ж почала оселятися людність у с. Буках, що його пізніш староста вінницький каштелян галицький п. Юр. Струсь з Комарова значно поширив, притягаючи людність усякими пільгами. До нас дійшло досить скарг од сусідніх панів на таке приймання селян-збігців у Буках: завдяки таким заходам поселення швидко розрослось.
З наших джерел ясно видно ті причини, що викликали широкий народній рух до Звиногородщини: це полювання та пасіки.
У люстраціях сусідніх замків зазначено, куди місцева людність іде на полювання. Чи просто зазначено місцевість, до якої прямують люди-уходники: „йдуть люди у Звиногородщину, або вышъшіе дубравы меду брати“ (Арх. VII, II, 22), до Звиногородської пустині ходять на стрільбу (Арх. VII, III, 30): чи такий самий висновок можемо зробити з зазначення окремих уходів — рух уходників до Звиногородщини виступає цілком ясно. Коли заходить справа судова про порушені границі, в вичисленні шкод бачимо завсіди пасіки, рибні стани та ловецькі уходи. В скарзі стар. Струся на кн. Януша Збаразького читаємо про вепрів (Źr. dz. XXI, 388), в скарзі того-ж старости Струся на Степ. Клещовського маємо вказівку про половлення бобрів та різних звірів, як-от: лосів, оленів, диких коней, диких кабанів на ґрунтах Звиногородських (Źr. dz. XXI, 391). У східній частині Звиногородщини так само маємо вказівку про бобрів в Ірдинських болотах, що становили спокусу для сусідів. У суперечках тутешніх землевласників, між ними і манастирів (озера — в сусідстві Мошен — ман. Микол. Пустинського та Печерського), ясно зазначено, що найбільшу притягали увагу — „озера и бобровые гоны и пасеки“ (Чтенія Об. Нестора Л. VIII, с. 9). Занотуємо скаргу про наскік на урочище Богатирів ріг у ґрунтах Звиногородських та пограбування там пасіки (Źr. dz. XXI, 417) або згадку про пасіку в Мотрониному лісі по-над Еничем (Чтенія VIII, с. 14). На цих прикладах можна обмежитися.
Життя на Звиногородщині, як і взагалі на цім південнім пограниччі, не було спокійне. Тут були і спеціяльні причини — татарські шляхи перерізували Звиногородщину і завдавали місцевій людності постійні турботи. Дійсні напади приносили з собою велику руїну, а чутки про можливість нападу тримали людність у постійнім побоюванні великого нещастя. Місцеві надання земель чи поселень спеціяльно зазначають умови турботного життя та великої обережности. Така постійна обережність переходила до турботного настрою, коли приходили звістки „иж поганство татарове, люди немалыи, идетъ шляхом Звенигородским… у панство наше“ (Arch. Sang. IV, с. 287), що „шляхомъ Звенигородскимъ идутъ… видели в Звенигородщине на тых шляхох, которые идут до панства нашого“ (ibid. с. 293). На цих Звиногородських шляхах татарських ставили окрему сторожу — „далей у двунадцати миляхъ отъ замъку у Звинигородщизне на шляхох держивалъ сторожу староста по 6 члвековъ“ (Арх. VII, II, с. 23). Не завсіди з цією сторожею було все добре, виходили суперечки, кому її тримати, і татарські загони в такі моменти вдиралися до литовської держави: „а в тотъ часъ когда цар з войскомъ приходилъ, не было сторожи жадное“. Люди, знайомі з місцевими умовами, підкреслювали потребу міцніш охороняти зазначене пограниччя, що дало-б можливість людності переходити в більшій кількості та осідати в цім районі, але скарб не завсіди мав потрібні матеріяльні засоби, і місцевим людям і далі доводилося жити в турботнім чеканні.
Уходи в далеких глухих місцях можна було вільно займати, хто хтів. Користання протягом кількох років закріпляло уход за уходником і на ці роки користання посилалися ті, що обстоювали свої права на уход. Люстрації XVI в. зазначають, до кого належав який уход[6]. Тут ми маємо таких власників — князів, бояр, далі манастирські уходи (Арх. VII, 1, с. 86).
Використовували уходи — лови, стани, пасіки — чи своїми силами, родини, часом сябрів, чи працею найманою або селянською. Перше стосується до початкового використання уходів, друге стосується до господарства пізніших власників, що їх зазначено в люстрації.
Селянська праця на уходах входила до комплексу обов'язків селян. Стороннім людям здавали власники свої уходи за певну орендну платню, умовляючись чи то з окремою людиною, чи то з цілою ватагою уходників[7]. Платня в різні роки не була та сама, вона вагалася залежно від різних умов, що між ними ступінь небезпечности теж чимало важив. Коли частіш ставали татарські напади, зміна в умовах життя відбивалася й на уходах. Людність горнулася ближче до парканів замку, чекаючи ліпших умов- для повороту на уходи, і далі покидала уходи, тільки навідуючися врядигоди. Так, поселення Мошни лежало було якийсь час пусткою, але і лови в небезпечні роки могли залишитися без уходників: „хто тамъ пасекою станетъ, даетъ ему на годъ куницу 12 грошей, а теперъ пусто, не стоитъ нихто, только одна его самого пасека“, так само і в иншім місці брак орендарів-уходників, „а теперъ тамъ только его самого пасека“ (Арх. VII, І, 90). Як бачимо, в нормальні роки по таких багатих уходах доглядали пасіки панські селяни і поруч ставили свої пасіки орендарі-куничники. Може ті міщани, що мали „в державі“ пасіки на Конелі, як каже судова справа (Źr. dz. XXI, 391), теж були куничники-орендарі замкових чи панських пасік.
Стан рибальський чи пасіка це початок поселення. Сприятливі умови заохочують людей осідати на постійне життя і так повстає вже постійне поселення. Власник землі та уходів певними полегкостями часом грошовими позичками за-для заведення господарства і собі заохочуватиме, людей осідати на новім місці.
Таку колонізаційну діяльність виявляли в цій місцевості як манастирі, так і землевласники пани та бояри.Серед визначного панства бачимо ми тут князів Глинських та Довмонтів.
З боярства бачимо тут Жубриків, що скупчили в своїх руках та поволі утворили величенький земський комплекс, починаючи від Млієва та кінчаючи Радивоновим у районі р. Ольшанки та Тясьмина. Соціяльне зазначення Жубриків в актах непевне, є певне хитання: то земянин, то міщанин, нарешті, козак. Така непевність, таке хитання свідчать, що Жубрики належать до нижчого шару боярства, до якого підіймалися знизу окремі представники міщанства. Ми знаємо такі випадки і з инших пограничних місцевостей — таке поповнення кадрів замкового боярства[8]. Різні зазначення про те, що Жубрики належать до певної суспільної верстви, виявляють різні стадії такого пересування вгору вище по соціяльних щаблях. Через те і дослідники по різному зазначили соціяльний стан Жубриків, характеризуючи склад місцевого суспільства[9]. Подібне з'явище в західній Звиногородщині — Базановичі з перших осадників, як висловлюється В. Буданов (с. 57): Степан зазначений як земянин, Дмитро як козак звиногородський: і тут ми маємо прикмети недавнього боярства замкового. Як Жубрики в східній частині, так Базановичі в західній скупчили в своїх руках великі простори земельні, і все-ж-таки умови військової служби коло замку не змінялися ґрунтовно і, як каже В. Буданов, „предшественники магнатовъ Калиновскихъ, Потоцкихъ“ і далі звалися в актах козаками.
Цим землевласникам доводилося провадити боротьбу за свої уходи і землі з міщанськими громадами. Цікаве з'явище місцевого життя оці далекі уходи міщанських громад. Міста, міщанські громади і в инших районах мали землі та уступи в лісах та ріках, але там було це недалеко від міста[10]. Тут, на пограниччі, коло безмежних степів міщанство мало, як і инші, теж далекі та корисні уходи. Розуміється, неясні питання володіння тими чи иншими землями викликали завзяту боротьбу між претендентами, з яких кожен, здавалося йому, мав виразні обґрунтовані права. Ось так і Жубрик викликав протести міщанства: міщани скаржилися, що Жубрик захопив їхні власні мліївські пасіки та уходи. В звязку з цією скаргою київський воєвода П. Андрій Немирович перевірив границі та права на землі претендентів і визнав цю скаргу міщан за безпідставну. Наслідком цього розгляду справи був судовий лист воєводи. Але міщан це не заспокоїло, і вони вже сами заходилися „витискати“ Жубрика з його маєтків. Жубрик подав скаргу на міщан, навів попередній судовий лист. Розслідування закінчилося на користь Жубрикову: міщан зобов'язали далі не чинити кривд та шкод у маєтках Жубрика (Антоновичъ, Грамоты № 33). Міщанам доводилося багато втрачати, і вони не могли заспокоїтися. Десятиліття пізніш знов довелося взяти участь у цій справі (1555 р.) комісарам; вони розглянули справу і вирішили на користь Жубрика (Арх. VII, II, передм., с. 136). Отож міщанам не пощастило зберегти свою землю „спольную мѣстскую“[11]. Невдалі теж були заходи міщан і про Радивоново. Тут було приплутано і якийсь запис Жубрика якомусь Губі, запис, здається, сумнівний (Źr. dz. V, 225). Менш уперті та систематичні були виступи козацтва. Окремі козаки вступались до чужих ловів, гнали там бобрів, „моцно гвалтомъ“ (Антоновичъ, Грамоты № 42). Тут непомітно в наших джерелах тієї енергії, з якою міська громада обстоювала та боронила свої права на спільні землі. З цього ми не можемо, розуміється, робити певних висновків про витривалість козацького землеволодіння в цім районі в цю добу. Козацька займанщина мала не дуже тривкий характер. Верства на межі двох верстов ясних та сталих — селянства і шляхти — козацтво не завсіди могло знайти в місцевій адміністрації, другої половини XVI в. прихильне та уважне відношення до свого землеволодіння і через те в деяких випадках і не вдавалося до місцевої адміністрації, прохаючи оборонити свої права. Через те наприкінці XVI в. ми і не повинні чекати таких докладних звісток про козацьке землеволодіння, що їх маємо про шляхетське та манастирське.
В цю добу — кінець XVI в. — взагалі змінюється характер місцевої колонізації. Раніш ми бачили тут боярську, міщанську та манастирську. Ми зазначили, як часом буває неясний склад першої групи, як до неї прилучаються поодинці з міщанства та козацтва деякі особи і акти плутають зазначення соціяльного походження, що стримує дослідника від відповідного висновку. Ця колонізація — боярська, міщанська та козацька — перебувається переважно без капіталу, без найманої праці. Найчастіш це хутори, де працюють сами ініціятори, з своєю родиною або сябрами. Певні за своє трудове засвоєння, вони не квапляться виправити відповідні папери, бо, коли-б довелося, опитування місцевих людей старинних безсумнівно вияснило-б, хто перший почав працювати на „голім корені“. В цім сила зазначеної доби колонізації, але і слабкість її, коли нові часи принесли з собою і нові погляди на землеволодіння та земельні права, а суди в новім складі почали оці нові погляди переводити до щоденного життя.
За колонізацією боярською йде в другу чергу колонізація панська, оперта на инших відмінних підвалинах. У міру того, як перша смуга колонізації утворила традицію сталого залюднення та розвіяла страхи небезпечного життя на пограниччі, починали цими землями цікавитись теж і представники місцевої адміністрації, що більш, ніж инші могли мати потрібні відомості про ці землі та вигоди їх використання. В західній частині Звиногородщини починають свою колонізаторську діяльність п. Юрій Струсь з Комарова, п. Калиновський. Як старости вінницькі, вони мали рацію цікавитися цими землями, про які могли зібрати і відповідні докладні відомості. Але опріч тих засобів, що їх вони мали, як місцеві адміністратори, мали вони ще й гроші на справи залюднення. Вінницьке староство в другій половині XVI в. не було звичайне староство, яке дає в. князь з тих чи инших міркувань. На вінницькому старостві було записано гроші і зайняття старостинської посади вимагало крім згоди в. князя ще й грошових засобів, щоб виплатити запис на старостві. Кн. Богуш. Корецькому записано на Вінницькім старостві 5.000 кіп грошей, після нього п. Струсь з Комарова держав староство з умовою сплатити суму записану спадкоємцям кн. Корецького (Арх. VIII, V, с. 473). Далі, п. Струсь одержав дозвіл передати староство Калиновському з тою-ж передачею записаної суми (с. 319). Отже, ми бачимо, старости повинні були мати готові гроші, щоб викупити за згодою в. князя староство. Таку саму фінансову основу мали старости і для своєї колонізації малозалюдненого ще району, де треба було закріпляти зайняті позиції з огляду на можливі напади ворогів з степу.
За будову укріплень давала влада певні пільги, але не давала грошової допомоги, і старости повинні були на це вважати. Організація панського фільваркового господарства теж вимагала певних витрат при самім початку.
Отак проторює собі шлях велика панська колонізація на Звиногородщині наприкінці XVI та в XVII в.
- ↑ Грушевський, Іст. Укр.-Р. IV, 173.
- ↑ Так зазначив Е. Руліковський у Sł. Geogr. V. 642, инакше Wolff, Kn. с. 89.
- ↑ „Куды тотъ непріятель звыкъ въ панства наши входити“ (грамота м. Богуславу 1591, Арх. VII, III, № 20).
- ↑ Ставили пасіки і давали на білоцерківський замковий вряд куниці (люстр. 1616 р.).
- ↑ Владимирський-Буданов має їх за козаків (Арх. VII, II, передм., с. 57—58).
- ↑ На ці звістки люстрації покликалися згодом у судових справах та доводах.
- ↑ Про деякі деталі таких умовлень з ватагами див. у статті Ол. Грушевського: „З промислового життя XVI—XVII в.“
- ↑ Пор. у Ол. Грушевського: „Пинское полѣсье“.
- ↑ Маємо, наприклад, таке зазначення — земянин (міщанин); В. Буданов уважає Жубрика за боярина (VII, II, передмова, 49), за пана (с. 50).
- ↑ Фаранюк Т., Ратушні землі в В. Кн. Литовськім XVI — XVII.
- ↑ Поясніння В. Буданова про загальну політику судів що-до ратушного землеволодіння (Арх. VII, II, передм. 136).
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|